Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

Дорога зайняла близько сорока кілометрів, очікування — дві години, сама зустріч — двадцять хвилин через скло. Степан схуд і коротко підстригся. Без сивих пасом голова здавалася маленькою, майже старечою, а білий шрам над бровою виступав різкіше.

Замість привітання він сказав, що Олегові не слід було приїжджати.

— Усього сорок кілометрів, — відповів той.

— Однаково не треба було.

Кілька секунд вони мовчали. Потім Степан спитав про дітей. Олег почав розповідати по одному. Про Соню й Максима, яких забирає тітка. Про Кирила й Сашка, що знайшли родичів. Про Артема, який поїхав до бабусі. На Олесі він запнувся, і Степан сам підказав її ім’я.

— Її рідних так і не знайшли?

— Поки ні.

Степан опустив голову. Восени до сільського магазину привозили дитячі чоботи. Він хотів купити Олесі пару, але не знав розміру й не міг привести її на примірку. Так і не наважився взяти навмання.

Олег спитав, чи відбувся суд. Поки що ні. Адвокат попереджав, що покарання буде суворим. Степан збирався розповісти, що сам вийшов на дорогу й допоміг вивезти дітей, але не вважав це виправданням.

— Я пів року з ними їздив, Олеже. Возив дітей на шосе й назад. Купував їм хліб, а вранці сам саджав у машину. Усе робив одними руками.

Він не намагався відокремити добрі вчинки від поганих, ніби перші могли скасувати другі. Допомога Максимові, їжа для дітей, знята деталь позашляховика й нічний виїзд лишалися правдою. Але правдою були й десятки поїздок до того.

Перед кінцем зустрічі Степан спитав про Миколу Ткаченка — того липневого водія. Хотів знати тільки одне: чи може чоловік ходити.

Олег розповів, що в грудні прийшов лист. Микола вже ходив і цікавився, чим завершилася справа. Травма лишила наслідки, але додому він повернувся самостійно.

Степан довго дивився на стіл, потім ледь помітно кивнув.

— Значить, добре. Тоді все.

Більше він ні про що не спитав. Час закінчився, і працівник показав, що пора вставати. Олег вийшов із будівлі з відчуттям, що за двадцять хвилин вони так і не вимовили головних слів. Можливо, таких слів не існувало. Не можна було назвати Степана ні рятівником, ні лише злочинцем, не спотворивши половини того, що сталося.

На зворотному шляху Олег знову проїхав знайому ділянку. Він думав про людину за склом, яка нарешті дізналася, що залишений на дорозі водій вижив, але не дозволила собі вважати борг сплаченим. А ще згадував грудневий вечір, коли Соня й Максим разом їхали до тітки…