Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

На занедбаній фермі тієї ночі теж ніхто по-справжньому не спав. Кряж наказав зібрати речі заздалегідь. Діти довго перекладали своє вбоге майно з одного мішка в інший, ніби цим могли віддалити ранок. У кожного набралося по дві-три речі, але біля стіни стояло шість зав’язаних мішків — за числом тих, хто ще вчора жив у кімнаті.

Степан Миронович Савчук сидів у зеленому фургоні з прочиненими дверцятами. Він завжди ночував у машині: у конторі пахло сирістю, немитими тілами й димом від пічки, а тут — старим дерматином і бензином. Цей запах здавався майже чистим.

Сивий водій рахував, скільки разів за останні пів року привозив із сільського магазину по вісім буханок. Виходило близько сімдесяти поїздок. Він збивався, починав спочатку й знову помилявся. Цифри були зручніші за пам’ять.

Після півночі Степан вибрався з кабіни, зайшов у сіни й підняв важку кришку льоху. Як щоночі після двадцять другого вересня, опустив униз пляшку води й половину буханки.

— Мироновичу, мене завтра теж вивезуть, — долинув знизу слабкий голос. — Скажіть їм, що я вже можу ходити. Я вчора вставав.

— Спи, Максе, — відповів він.

— Я справді ходжу.

Степан повторив, щоб хлопець спав, і закрив люк. Надворі було морозно й ясно. За зруйнованим корівником біліли три силосні башти, у вікні контори тремтіло світло гасової лампи. Із дитячої долинав шарудіння мішків.

Зазвичай липень згадувався Степанові як набір німих картинок. Цієї ночі повернувся звук: ляскіт автомобільних дверцят, наказ Кряжа їхати, власна рука на важелі передач. За машиною лишився чоловік, якого Тарас витяг із легковика й ударив. Степан тоді не вийшов перевірити, чи живий водій. Просто повів фургон уперед, бо йому наказали.

Потім перед очима постала Соня в кабіні хлібовоза. Дівчинка трималася за штанину незнайомого водія й уперше за пів року віддалялася від ферми не в машині Кряжа.

Степан підійшов до світлого позашляховика, підняв капот і постояв над двигуном. Потім зняв невелику деталь системи запалювання, витер об рукав і сховав до кишені.

Олег виїхав рівно о четвертій. Калюжі взялися тонкою кіркою, над вулицею лежав туман. Біля далекого переїзду неголосно працював двигун молоковоза. Дмитро тримався за двісті метрів позаду, і в дзеркалі його фари то з’являлися, то зникали на підйомах.

Олег думав про дружину й доньку, які лишилися з чужою дівчинкою. Потім — про двадцять два порожні лотки в кузові: якщо місця не вистачить, їх доведеться викидати на узбіччя. Він знову перерахував дітей і прикинув, як посадити кожного. Уміщалися всі.

На сорок другому кілометрі попереду загорілися червоні габарити. Зелений фургон стояв уздовж узбіччя. Поруч, піднявши відкриті долоні, чекав самотній сивий чоловік…