Він вважав мене безпорадною й бідною, аж поки моє зникнення не змусило його панікувати

Увечері вдома на нього чекала сварка. Вероніка ходила вітальнею з телефоном у руці, обличчя в неї було зле й насторожене. На столі лежала нотаріальна вимога, яку вона, звісно, прочитала.

— Три дні? Чотириста мільйонів? Арешт майна? — вона трясла паперами. — Романе, ти банкрут?

— Це тимчасово. Все через Мар’яну. Вона щось зробила, я розберуся.

— Мені байдуже, хто винен. Я не збираюся жити з чоловіком, у якого немає грошей.

— У мене все буде!

— Коли? Після того як нас виставлять із цього дому?

Вони кричали одне на одного до хрипоти. Уночі лягли в одне ліжко, та між ними було більше холоду, ніж у всьому порожньому домі. Вероніка відвернулася до стіни. Роман лежав із розплющеними очима й чув у голові зворотний відлік. Завтра спливав третій день. Із світанком дім уже не здавався палацом. Він здавався гарною пасткою, стіни якої повільно зсувалися…