Він вважав мене безпорадною й бідною, аж поки моє зникнення не змусило його панікувати

Він спробував згадати, що взагалі знав про життя дружини поза домом. Майже нічого. Батьки Мар’яни жили в старому районі, у скромній квартирі, куди Роман їздив неохоче й завжди з виглядом людини, що робить ласку. У його свідомості все склалося швидко: Мар’яна, мабуть, поскаржилася комусь зі знайомих. Може, тій самій Галині, про яку колись розповідала як про жінку з місцевої спільноти. Роман тоді сміявся, називав цих людей порожніми пліткарями. Невже серед них виявилася генеральна директорка великої компанії? Думка здавалася безглуздою, але інших пояснень не було.

Телефон задзвонив. Вероніка.

Він скинув. Вона подзвонила знову, потім ще. На четвертий раз Роман відповів так різко, що сам себе не впізнав.

— Що?

— Де ти? — у її голосі дзвеніло роздратування. — Картку, яку ти дав мені зранку, не прийняли в салоні. Мені довелося стояти перед адміністраторкою як якійсь бідній родичці. У тебе взагалі є гроші?

— У мене надзвичайна ситуація. Оплати сама.

— Сама? — Вероніка майже скрикнула. — Ти серйозно? Негайно перекинь мені кошти.

— Я сказав, у мене проблема!

Він обірвав дзвінок. У салоні Вероніка, мабуть, дивилася на екран із роззявленим ротом. Роман уже не думав про неї. Він натиснув на газ і поїхав до батьків Мар’яни.

Поїздка виявилася марною й принизливою. Квартира батьків була такою ж скромною, як він пам’ятав: старий під’їзд, потерті двері, запах вареної їжі з сусідніх квартир. Батько Мар’яни відчинив йому сам. Постарілий, втомлений, але з таким поглядом, що Роман мимоволі відступив на пів кроку.

— Де вона? — спитав Роман без привітання.

— Ти вигнав мою доньку хворою, — тихо сказав батько. — А тепер прийшов питати, де вона?

— Мені треба з нею поговорити.

— Тобі треба піти. І більше не з’являтися на нашому порозі.

Мати Мар’яни стояла в глибині передпокою, притиснувши до губ хустку. У її погляді було не лише горе, а й жалість — страшна, принизлива жалість до людини, яка ще недавно почувалася переможцем. Вони не знали, де Мар’яна, або не збиралися казати. Роман повернувся в місто з порожніми руками, витративши рештки коштів із резервного рахунку на дорогу й пальне. В дорозі він знову й знову прокручував розмову в старому передпокої. Батько Мар’яни не кричав, не хапав його за груди, не погрожував. Саме ця мовчазна зневага виявилася нестерпною. Роман чекав скандалу, бо зі скандалом легше сперечатися. А там його зустріли як людину, про яку вже все зрозуміли й якій більше нічого пояснювати. Кожен кілометр здавався йому кроком до урвища…