Він знайшов наречену в хащі ледь живою, але найбільше його вразило її тихе попередження

Життя Тараса зовні повернулося в колишнє русло. Вранці він заводив мотоцикл, об’їжджав берег, знімав незаконні сітки й занотовував спостереження в пошарпаний блокнот. Будинок, як і раніше, пах деревом і димом, озеро змінювало колір разом із небом, але тиша більше не здавалася доказом того, що він нікому не потрібен.

Наприкінці червня біля хвіртки зупинилася машина Данила. Він приїхав сам, без попередження, і пояснив свій візит просто: хотів випити чаю й трохи посидіти. Не як син, не як родич і не як людина, якій Тарас щось винен. Просто поруч із ним було легше мовчати.

Вони влаштувалися на ґанку. Данило довго дивився на воду, потім спитав, чи може приїжджати іноді.

— Можеш, — відповів Тарас. — Тільки давай не будемо щоразу з’ясовувати, хто ми одне одному.

— Домовилися.

З-за озера долинуло кування зозулі. Данило прислухався й з несподівано дитячою серйозністю спитав, скільки років птах накував Тарасові. Той почав рахувати, збився й махнув рукою: багато. Хлопець засміявся — уперше за весь час після нездійсненого весілля. Цей сміх не зробив його колишнім, але показав, що колишній Данило десь іще живий.

Тарас дивився на молодого чоловіка, якого кілька днів помилково вважав рідним по крові. Тепер ця помилка не здавалася ні принизливою, ні марною. Можливо, близькість визначалася не аналізами, а тим, кому наливаєш чай, коли в нього всередині лишається одна порожнеча.

Серпень видався теплим. Як і обіцяв, Богдан повернувся з лікувального центру — схудлий, блідий, із волоссям, що ледь почало відростати, але живий. Марина зустріла його на вокзалі разом із двомісячною Яриною. Взявши доньку на руки вперше, Богдан тихо заплакав і не намагався відвернутися від людей.

За тиждень він сам приїхав до Тараса. У подарунок привіз дерев’яну качку, вирізьблену під час довгих лікарняних вечорів. Робота була трохи нерівна, зате в кожному сліді ножа відчувалося терпіння людини, якій треба було чимось зайняти руки, поки лікарі вирішували її долю.

Вони сіли на ґанку. Богдан обхопив кухоль обома долонями; пальці все ще помітно тремтіли після лікування.

— Марина розповіла, що ви для неї зробили, — почав він. — Не лише витягли з лісу. Ви дали їй місце, де можна було зупинитися й зрозуміти, чого вона сама хоче.

— Я лише не пройшов повз.

— Іноді це більше, ніж люди роблять за все життя.

Богдан довго добирав наступні слова. Лікарі давали добрий прогноз, але впевненості в нього ще не було. Якщо лікування все-таки не завершиться так, як обіцяють, Марині й Ярині знадобиться надійна опора. Данило був поруч, однак і сам ледве давав собі раду з руйнуванням родини.

— Я зобов’язаний думати про поганий варіант, — сказав Богдан. — Мені треба знати, що їм буде куди приїхати, якщо мене не стане.

Тарас хотів заборонити йому такі думки, але побачив, наскільки важливо почути пряму відповідь.

— Нехай приїжджають. Усі й будь-коли.

— Дякую.

Вони знову замовкли. Над очеретом ковзав птах, від води тягло прохолодою. Богдан крутив кухоль і ніяк не наважувався поставити його на сходинку.

— Можна ще попросити про одну дивну річ?

— Кажи.

— Дозвольте мені іноді називати вас хрещеним. Просто так, без обов’язків. У дитинстві в мене не було хрещеного: батько вважав віру ознакою слабкості. Після лікарні я думаю інакше. Іноді людині потрібна не впевненість, що вона все контролює, а можливість покластися на когось.

Тарас дивився на старшого брата Данила, колишнього коханого Марини й рідного батька Ярини, яку разом із матір’ю вдалося врятувати ще до народження, — на людину, що за всіма формальними ознаками лишалася йому чужою. Потім коротко відповів:

— Можна…