Він знайшов наречену в хащі ледь живою, але найбільше його вразило її тихе попередження
У вересні ліс почав жовтіти й червоніти по краях крон. Якось до сторожового будинку приїхали майже всі. Марина тримала Ярину на руках, Данило виглядав спокійнішим, хоча за літо ніби подорослішав на кілька років. Богдан іще швидко втомлювався, але всміхався й уже впевненіше тримався на ногах.
Оксана прибула потягом і відразу допомогла Марині влаштувати візочок у затінку. Вони розмовляли так вільно, ніби були знайомі не кілька місяців, а все життя. Микола Степанович теж зазирнув, приніс пляшку ягідної настоянки й останні новини у справі, але за спільною мовчазною згодою папери й слідство невдовзі лишили за воротами.
Тарас смажив на вугіллі рибу, спійману вранці. Ярина лежала у візочку й розглядала небо круглими серйозними очима. Данило й Богдан сиділи плече в плече, майже не розмовляли, і в їхній тиші більше не було ні суперництва, ні взаємної провини. Так можуть мовчати тільки брати, яким довелося заново вибрати одне одного.
Тарас обвів поглядом двір. Іще навесні тут не лунав жоден голос, крім його власного. Він жив із образою на жінку, якої давно не було поруч, відкладав дзвінок доньці й вважав самотність природним устроєм світу. У нього лишалося саме життя, але майже не було людей, заради яких варто було помічати його плин.
Тепер навіть звичні речі виглядали інакше. На перилах сохла дитяча пелюшка, біля сараю стояло одразу кілька машин, на столі бракувало кухлів, а Оксана без дозволу відчиняла шафу, наче знову була господаревою донькою, а не рідкісною гостею. Цей легкий безлад не дратував Тараса. Навпаки, він робив старий будинок живим і повертав кожному кутку призначення, про яке господар устиг забути.
Тепер довкола зібралися ті, хто формально майже ніким йому не доводився. Їх пов’язали страх, помилка, порятунок, чесна розмова й кухлі чаю на старому ґанку. Усе почалося в холодний ранок, коли серед осоки біліла весільна сукня, а Тарас не дозволив собі сприйняти нерухоме тіло як чужу біду.
— Чуєте зозулю? — спитала Оксана, спираючись на перила.
Усі замовкли. Із-за далекого берега справді долинав розмірений голос птаха.
— Чую, — відповів Тарас.
— Скільки вона тобі накувала?
Цього разу він не збився. Рахував повільно, всміхаючись кожному новому звуку, потім подивився на доньку, Марину, двох братів і дитину у візочку.
— Багато, Оксано. Дуже багато. На всіх вистачить.
Першим засміявся Данило, за ним Марина й Богдан. Оксана торкнулася плеча батька, і Тарас теж засміявся — вільно, без звичної ніяковості, вперше за довгі роки.
Озеро сяяло між стовбурами, по воді повільно розходилися кола. На найвищих листках уже проступала осінь, але день лишався теплим, а попереду лежало довге неквапне життя, до якого Тарас завжди був пристосований краще, ніж думав. Просто раніше він забороняв собі помічати, що спокій не мусить означати самотність.
