Він знайшов наречену в хащі ледь живою, але найбільше його вразило її тихе попередження

Вранці першим подзвонив Микола. Юрист родини вже дізнався про дослідження й заявив, що недопалок, знайдений через добу, нічого не доводить: Лариса нібито часто гуляла біля озера й могла залишити його будь-коли. Хтось у відділку передав відомості раніше, ніж вони встигли оформити всі папери.

— У Коваленків повсюди свої вуха, — сердито сказав Микола. — Лідія дала свідчення?

— Поки що ні.

— Тоді я не можу забезпечити їй захист як офіційному свідкові.

Тарас одразу набрав номер сусідки, але почув лише довгі гудки. Він сів на мотоцикл і помчав до її будинку. Віконниці виявилися зачиненими, машини у дворі не було. Сусіди пошепки повідомили, що Лідія поїхала рано-вранці до родички й збирається бути відсутньою щонайменше місяць.

Ларисі знадобилося лише кілька годин, щоб прибрати єдиного очевидця з дороги, не завдавши йому видимої шкоди. Повертаючись, Тарас відчував, як звична тиха злість стає дедалі холоднішою. Марина мала рацію: гроші й вплив дозволяли цій жінці змінювати чужі рішення ще до того, як ті встигали стати вчинками.

Біля хвіртки сторожового будинку стояв сріблястий автомобіль. Поруч походжав доглянутий чоловік років сорока в дорогому сірому костюмі, цілком недоречному серед сирої трави й сосен. Він представився юристом Коваленків і заговорив підкреслено ввічливо.

За його словами, родина бажала завершити конфлікт мирно. Марина мала назавжди поїхати, не подавати заяв і відмовитися від будь-яких публічних звинувачень. Натомість їй обіцяли велику суму, достатню для безбідного життя з дитиною.

— Передайте своїй довірительці, що відповіді не буде, — сказав Тарас.

— Ви не розумієте, з ким вирішили сперечатися. У неї ресурси, зв’язки й найкращі фахівці. А ви всього лише доглядач.

— Їдьте, поки розмова лишається ввічливою.

Юрист простягнув візитівку, але Тарас не взяв її. Перш ніж сісти в машину, чоловік подивився на будинок довгим розважливим поглядом, і в цій паузі загрози було більше, ніж у прямих словах.

Марина чула всю розмову через відчинене вікно. Коли Тарас увійшов, вона сиділа біля столу, бліда, але вже не зламана.

— Якщо погоджуся, Лариса лишиться ні до чого.

— Найімовірніше.

— Свідка зникла, недопалок оскаржать, а без моєї заяви справа розвалиться.

— Саме на це вони й розраховують.

Марина повільно стиснула кулаки.

— Я нікуди не поїду. Вона вже одного разу викинула мене, як річ. Удруге не вийде.

Уперше Тарас відчув до неї глибоку повагу. Першої ночі він бачив перед собою ледь живу, перелякану дівчину; тепер у ній виявлялася сила, про яку сама Марина раніше не знала.

— Тоді треба знайти те, чого не можна купити, залякати або оголосити випадковістю.

Марина замислилася. Деякий час вона мовчки стежила за вогнем, потім підвела голову.

— У машині Лариса говорила вголос. Вона вважала, що після удару я нічого не чую.

— Постарайся згадати точно.

Марина заплющила очі. Їй знову привиділися запах шкіряного салону, тряска на лісовій дорозі, тіснота мішка й голос біля водійського сидіння. Лариса сказала, що вже робила подібне раніше і тоді все вдалося. Додала: такі дівчата зникають без шуму, якщо вчасно позбавити їх вибору.

Тарас перестав підкладати поліна й повільно випростався. Ці слова не могли стосуватися Марини — вона була другою. Отже, раніше на шляху Лариси вже стояла інша жінка, після розмови з якою ніхто більше не чув її голосу…