Водій автобуса знайшов на зупинці дитину із запискою й привіз її додому, не підозрюючи, як зміниться цей день

Додому дісталися приблизно за пів години. Остап майже не розмовляв, лише інколи відповідав на запитання коротко й тихо. Він уже зігрівся, але втома тиснула на нього дедалі сильніше: голова хилилася, повіки злипалися, пальці на рюкзаку то розтискалися, то знову судомно стискалися.

Тарас поставив автобус на стоянці автопарку, забрав хлопчика й повів до дому. Жили вони з Оксаною у звичайній дев’ятиповерхівці на околиці: старий під’їзд, знайомі сколи на сходах, важкі двері, запах сирості й котячого корму біля поштових скриньок. Нічого особливого. Але за дверима їхньої квартири завжди було чисто, тепло й спокійно. Оксана вміла перетворювати навіть найпростіші речі на затишок.

— Майже прийшли, — сказав Тарас, відчуваючи, як маленька долонька тремтить у його руці.

Ліфт, натужно гудучи, поповз на шостий поверх. Остап із цікавістю дивився на кнопки, на мутне дзеркало, на смужки світла між дверима.

— У нас раніше ліфта не було, — раптом сказав він. — Ми на другому поверсі жили.

— А тепер?

— Не знаю. Ми часто переїжджали.

На майданчику Тарас тільки дістав ключі, але двері відчинилися раніше. На порозі стояла Оксана — невисока, світловолоса, зі стомленим добрим обличчям і тривогою в очах. Вона відразу подивилася не на чоловіка, а на хлопчика…