Вона хотіла тихо навідати маму, але знайома машина й голоси з будинку повністю змінили її плани.
— Ти вирішила, чим хочеш займатися далі? — спитала вона. — Не як захопленням, а всерйоз.
Марина поставила чашку на стіл.
— Записалася на курс ілюстрації. Хочу спробувати працювати в цій сфері, а не просто складати малюнки в альбоми. Не знаю, чи вийде.
— Вийде.
— Звідки така впевненість?
— Ти говориш про це не як про гарну мрію, яку приємно відкладати. Ти вже називаєш конкретну справу й зробила перший крок. Це різні речі.
— Ти й такі відмінності помічаєш?
— Професійна звичка. У звітах теж доводиться відділяти справжні показники від цифр, поставлених для годиться.
Вони знову замовкли, але тепер мовчання стало затишним. У ньому не треба було виправдовуватися, пояснювати походження чи ділити минуле.
Життя після суду не стало простим. Компанія щодня вимагала уваги. Розгляд справи Кравченка затягнувся, і кожен його новий етап приносив чергову пачку паперів. Іноді Оксана поверталася додому, подумки й далі сперечаючись із підрядниками й перераховуючи кошториси.
Богдан помічав це раніше, ніж вона сама. Він не читав нотацій про потребу відпочивати, а мовчки варив каву й ставив чашку поруч із документами. Це був його різновид турботи — такий самий тихий і практичний, як материн чай.
Часом Оксана закривала теку лише глибокої ночі. Тоді Богдан питав, чи лишилося щось, що неможливо перенести на завтра. Якщо відповідь була заперечною, забирав ручку й вимикав верхнє світло. Вона бурчала для годиться, але йшла спати.
Лідія Степанівна біля нового дому завела город. Він був менший за попередній, зате доглянутий із тією самою незмінною ретельністю. На пропозицію лишити ділянку під газон мати відповіла, що земля, яка пустує, — неприпустиме марнотратство.
Марина приїздила з альбомом і годинами сиділа у дворі. Вона малювала матір у хустці, зігнуту над грядками, руки на держаку сапи, тінь від дому й герань у відчиненому вікні. Лідія Степанівна робила вигляд, ніби не помічає, що за нею спостерігають, але перед кожним приїздом надягала найохайнішу хустку.
Кошеня, подароване Марині, виросло у великого сірого кота. Він скидав пензлі, ходив по незавершеній акварелі й одного разу залишив на аркуші ланцюжок сірих слідів. Марина спершу засмутилася, а потім зберегла зіпсований малюнок. Мати сказала, що тепер це їхня спільна робота.
Оксана дедалі рідше подумки називала Марину жінкою, яка зайняла чуже місце. У кожної виявилося власне місце, просто знайти його вдалося надто пізно. Марина стала близькою Лідії Степанівні не завдяки документам — вона поступово входила в її життя через поїздки, допомогу з посудом, кота й малюнки. Оксана ж не перетворилася на Дорошенко після рішення суду. Вона лишалася донькою жінки, яка ставила чайник за будь-якого потрясіння, і водночас визнавала успадковані здібності та приймала відповідальність за справу людей, яких не встигла пізнати.
Якось Марина надіслала запрошення на групову виставку початківців-ілюстраторів. Серед робіт мав бути портрет Лідії Степанівни в городі. Оксана відразу позначила дату в календарі, але нікому нічого не обіцяла: у компанії саме готувалися до складних переговорів.
У призначений вечір зустріч затягнулася. Партнери знову поверталися до вже погоджених цифр, і раніше Оксана лишилася б до останнього підпису. Але тепер вона глянула на годинник, доручила фінансовому директорові завершити переговори й вийшла. У неї було інше зобов’язання, не менш справжнє.
У невеликій міській галереї пахло свіжою фарбою й мокрими пальтами. На стінах тісно висіли десятки робіт. Оксана йшла вздовж них повільно, читаючи підписи, аж поки в дальній залі не побачила знайому темну хустку й руки на держаку сапи…