«Вона не могла піти далеко в цій сукні»: фатальна помилка нареченого, який не знав, яку таємницю приховують креслення старого храму

На пошук пішло дві години. На сорок другій сторінці палець Віктора зупинився. У графі значилося: «Хомут кріпильний магістральний. Серія УКГ-45. Списання: 4 одиниці». Причина списання: «Деформація під час планового демонтажу».

У колонці «Об’єкт» стояла точна адреса старої котельні при церкві. Унизу аркуша виднівся розмашистий підпис чорним пером і кругла печатка. Віктор знав цей підпис напам’ять. Він стояв на всіх одинадцяти офіційних відмовах у наданні прихованих планів БТІ.

Це був розчерк Вадима Соколова. Заступника начальника управління архітектури. Людини, яка особисто підписувала дозволи на всі будівельні й ремонтні роботи в історичному секторі. Поліція шукала маніяка чи божевільного священника. Але підвал обладнав той, хто мав прямий доступ до муніципальних складів і міг легко зам’яти будь-які перевірки.

Віктор вийшов із будівлі адміністрації. Вітер гнав по мокрому асфальту брудне жовте листя. Він намацав латунний ключ. Холодний метал уп’явся в долоню, залишаючи глибокі вм’ятини. Віктор попрямував до головної будівлі архітектурного управління.

Чорний позашляховик Соколова з наглухо тонованим склом стояв на відомчій парковці. Віктор підійшов до високого ґанку й став за масивною бетонною колоною. Він чекав три години під безперервним дрібним дощем. Вода стікала по обличчю холодними струмками, просочуючи комір куртки.

Скляні двері нарешті роз’їхалися вбік. Соколов вийшов на ґанок. На ньому було ідеально скроєне темне пальто. Він розкрив велику чорну парасолю й не поспішаючи почав спускатися гранітними сходами. Віктор ступив навперейми, перегороджуючи шлях до машини.

Соколов зупинився на нижній сходинці. Його погляд ковзнув по наскрізь промоклому одягу Віктора. На обличчі чиновника не здригнувся жоден м’яз. Він дивився на Савельєва з абсолютно холодним, розважливим спокоєм.

— Ви стоїте на моєму шляху, Савельєв, — голос Соколова був тихий і безбарвний. Краплі дощу барабанили по туго натягнутому куполу його парасолі.

Віктор дістав із кишені телефон. На екрані яскраво світилася фотографія архівного акта списання зі знайомим підписом. Він мовчки повернув телефон екраном до обличчя Соколова.

Чиновник не відвів погляду. Він повільно опустив вільну руку у внутрішню кишеню пальта. Його пальці витягли на світ не гаманець. Це була вузька біла магнітна картка, точнісінько така сама, як та, що криміналісти знайшли в калюжі крові поруч із мертвим настоятелем…