Вона прийшла до банку по звичайну довідку, але випадково почула розмову, у якій пролунало її прізвище

До автобуса Галина дійшла, не озираючись. У руці була стара господарська сумка з довгими ручками, та сама, з якою вона ходила і в поліклініку, і на ринок, і на похорон, і в соціальну службу. У цій сумці лежали паспорт у коричневій обкладинці, документи по рахунку, складений учетверо листок, на якому Анатолій великим почерком написав, яку довідку треба взяти, і ще один листок, свій, у клітинку, на якому Галина вночі, при світлі настільної лампи, виписала по пам’яті, коли були збори, коли вона лежала з тиском, коли їздила до сина в лікарню. Просто стовпчиком, самі дати.

Про всяк випадок. Автобус тягнувся повільно, петляв через селище, зупинявся біля кожного стовпа. Галина сиділа біля вікна, дивилася на голі клени вздовж узбіччя й рахувала про себе.

Спокійно. Не зірватися. Не закричати.

Не заплакати. У склі відбивалася немолода жінка в сірому плащі, з підфарбованими губами, з акуратно заправленим за вуха волоссям. Збоку — звичайна пенсіонерка, їде в місто у справах.

Ніхто б не подумав, що в цієї жінки вночі в грудях ніби щось луснуло і вона відтоді живе вже трохи іншою людиною. На зупинці біля ринку Галина вийшла, постояла секунду, поправила сумку й пішла до банку. Це була невисока будівля з жовтої цегли, з великою вивіскою і трьома сходинками при вході.

Раніше вона або проходила повз, або заходила разом з Анатолієм, коли той приводив її розписатися в черговому папері. Сьогодні вона йшла сама. Уже біля входу стало ясно, що всередині щось не так.

На скляних дверях висів роздрукований аркуш, криво приклеєний скотчем: «Шановні клієнти! У зв’язку з ремонтом частину кабінетів тимчасово перенесено. Просимо звертатися до охоронця».

За дверима гуділа дрож перфоратора, пахло свіжою фарбою й пилом, на підлозі лежав сірий будівельний поліетилен. Біля стійки охоронця, притулившись до перил, стояв невисокий чоловік у форменій куртці, років шістдесяти, сивий, із короткими вусами. На бейджі було написано: «Петро Остапович».

— Добрий день, — сказала Галина. — Мені б по рахунку питання поставити і виписку взяти.

— По рахунку — це вам у третій кабінет.

Петро Остапович кивнув кудись углиб.

— Тільки зараз через зал не пройти, у нас тут стіни ламають. Я вас службовим коридором проведу, не лякайтеся.

Він відсунув легку загорожу, і Галина ступила за ним у вузький прохід. Ремонт лишився десь збоку, гуркіт став глухішим, але не зник. Коридор був довгий, тісний, із сірими фарбованими стінами, з дротами, що висіли гірляндами під стелею.

По обидва боки були однакові двері, без табличок, тільки з номерами. Десь за ними стукали по клавіатурі, десь говорив чоловічий голос, десь пищав телефон. Пахло вистиглою кавою, папером і ще чимось невловимим, чим завжди пахнуть контори, ніби злежаним часом.

— Ви тут обережно, — сказав охоронець, озираючись. — Я вперед пройду, у нас тут кабель по підлозі тягнуть, не перечепіться. Стійте, я гляну, чи пройшли вже чоловіки, чи ні.

Він ступив далі, за поворот. Галина лишилася посеред коридору, сперлася плечем об стіну, щоб не заважати. Голова після автобуса трохи паморочилася.

Вона прикрила очі, щоб повернути собі рівне дихання, і раптом почула своє ім’я:

— По Коваленко поки нічого не видавайте.

Спершу Галина не повірила.

Це могла бути інша Коваленко, мало що. Але двері поруч були прочинені на долоню, і звідти, як із прочиненої каструлі, тягнулися уривки розмови. Жіночий голос, негучний, діловий:

— Якщо сама прийде особисто, одразу до мене, я сама з нею поговорю.

— Не пускайте її до Лариси, Лариса в нас новенька, ще підпише чого не треба.

Другий голос, теж жіночий, трохи молодший:

— Так чоловік же її сьогодні знову дзвонив. Просить підтвердження, що саме вона розпоряджалася рахунком.

— Утретє вже цього тижня. Каже, дружина сама приїхати не може, у неї тиск.

— Знаю я її тиск, — холодно сказала перша.

— Якщо вона не може, нехай пише нотаріальну довіреність. А він мені тут уже другий тиждень голову морочить. Підписи різні, заяви одним почерком, спірні списання підряд, без виправдальних документів. Це вже не дружина попросила, це вже інша розмова.

Галина притулилася спиною до стіни. Сумка зісковзнула з плеча, вона ледь устигла підхопити її під ліктем.

Серце вдарило так, що вона тихо, крізь зуби, видихнула. Ноги стали легкими, чужими. Голос за дверима вів далі:

— Якщо вона зрештою підпише підтвердження, що рахунком розпоряджалася особисто, все це спробують повісити на неї.

— Там же більше половини внесків пішло по операціях зі спірними підписами. Дачники потім не з нього спитають, а з неї. Якщо вона своєю рукою такий папір підмахне, її становище серйозно ускладниться.

Десь грюкнула шухляда столу. Дзенькнули ключі.

— І ще. Картка на ім’я сина — це взагалі окрема розмова. Я туди лізти не буду, поки офіційного запиту немає. Але й підставляти жінку не дам…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇