Вона прийшла до банку по звичайну довідку, але випадково почула розмову, у якій пролунало її прізвище

Галина стояла, не ворухнувшись. У горлі було сухо, як після спеки. Перед очима чомусь спливла та сама коричнева пляма на стелі спальні, перекошена, єхидна.

Із-за повороту повернувся Петро Остапович.

— Усе, проходимо, — покликав він неголосно й тут же урвався, побачивши її обличчя. — Вам зле? Води?

— Ні. — Галина випросталася, не відриваючи руки від сумки.

— Не треба води. Покажіть, будь ласка, де у вас керівниця сидить.

Охоронець подивився на неї уважніше.

Видно було, що він звик до різного й слів на вітер не кидає.

— Керівниця — це Оксана Миколаївна, четверті двері. Тільки вона зазвичай за записом.

— Нічого, — сказала Галина. — Доповісте їй, що Коваленко Галина Василівна прийшла. Сама прийшла. По рахунку товариства і документах на своє ім’я.

Петро Остапович секунду помовчав. Потім коротко кивнув, як солдат, і пішов попереду.

Біля четвертих дверей постукав, зазирнув, сказав упівголоса кілька слів і обернувся:

— Заходьте.

Кабінет керівниці був невеликий, скромний.

Стіл із комп’ютером, два шкіряні стільці для відвідувачів, шафа зі швидкозшивачами, на підвіконні герань у горщику й календар із краєвидом гір. За столом сиділа жінка років п’ятдесяти, у строгому темному жакеті, з гладко зачесаним волоссям і тонким золотим ланцюжком на шиї. Перед нею лежала розкрита папка, і Галина, ще не дійшовши до стільця, побачила на верхньому аркуші своє прізвище, набране великими літерами: «Коваленко Г. В.»

— Добрий день, Галино Василівно, — сказала Оксана Миколаївна, підводячи очі. — Сідайте. Води?

— Дякую. — Галина сіла. — Не треба.

Вона поклала сумку на коліна, розстебнула, дістала паспорт і документи по рахунку. Руки в неї більше не тремтіли. Вони стали ніби чужі, слухняні, наче точно знали, що роблять.

— Я по рахунку товариства, — сказала Галина рівно. — І по документах, оформлених на моє ім’я.

Оксана Миколаївна подивилася на неї довгим поглядом. У цьому погляді не було ні жалю, ні цікавості, ні тієї нудотної банківської ввічливості, до якої Галина звикла біля віконець. Був спокійний, оцінювальний інтерес, як у лікаря, який нарешті дочекався, щоб пацієнт сам прийшов ногами, а не його принесли на ношах.

— Я вас сьогодні чекала, — неголосно сказала керівниця. — Не саме сьогодні, але найближчими днями. Ваш чоловік за останні два тижні був у нас чотири рази: спочатку сам, потім із якоюсь довіреністю, потім ще двічі сам. Я не втручалася, поки він просив виписки. Але коли він попросив видати довідку, що рахунком розпоряджається особисто Коваленко Галина Василівна, і сам же розписався за неї на одному з паперів… Знаєте, я тут не перший рік працюю.

Вона обережно повернула папку до Галини. На аркуші була копія заяви. Угорі прізвище Галини, написане чужим почерком.

Унизу підпис, дуже схожий на її. Але Галина відразу побачила: закарлючка наприкінці майже як своя, а натиск не її. Вона все життя підписувалася м’яко, без натиску, а тут лінія йшла товста, невпевнена, із зайвим гачком.

— Це не мій підпис, — сказала Галина. — Схожий, але не мій…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇