Вона розірвала сукню офіціантки — і не чекала

— Андрію, що це означає? — спитала вона.

Він обернувся до неї, і холодний вираз змінився винуватою ніжністю.

— Оксано, пробач. Треба було давно тобі все пояснити.

Керуючий, який досі стояв поруч, нарешті зрозумів, хто перед ним. На лобі в нього виступив піт.

— Пане Коваль… Перепрошую, ми ж не знали…

— Коваль? — повторила Оксана.

Вона подивилася на своє зап’ястя — на срібний браслет, який носила вже кілька місяців, не знімаючи. На застібці були маленькі літери, яким вона раніше не надавала значення. «АК». Андрій Коваль. Тепер ці літери пов’язалися для неї з ім’ям і прізвищем, що пролунали в залі. Знайома прикраса набула несподіваного сенсу, і від цього стало ще важче стояти спокійно.

Про власника інвестиційного холдингу Андрія Коваля знали всі, хто бодай трохи цікавився діловим життям регіону. Його холдингу належала третина міської комерційної нерухомості — і, як тепер з’ясувалося, цей готель теж. Ділові видання писали про нього, однак його фотографії майже не з’являлися в пресі: він ретельно уникав публічності.

У пам’яті Оксани по-іншому почали виглядати найзвичайнісінькі речі. Як він оминав запитання про роботу. Як розплачувався в кафе готівкою. Як його стара, непоказна машина завжди лишалася справною. Раніше в цих дрібницях не було нічого дивного. Тепер вони складалися в пояснення, в яке вона все одно не могла повірити.

— Отже, ти весь цей час мене обманював.

Вона говорила тихо. Сором, яким її щойно мучили чужі люди, відступив перед образою на близького. Адже вона довіряла йому саме тому, що поруч із ним можна було нічого не вдавати. Її власне життя було йому відоме: хвора мати, заробітки, нездійснене навчання. А про його життя вона, виявляється, знала тільки те, що він дозволяв знати. Навіть тепер, коли він став на її захист, неможливо було просто відмахнутися від цієї різниці й зрадіти його багатству.

Андрій наблизився, але зупинився трохи віддалік, ніби не був певен, чи дозволить вона підійти.

— Я не брехав тобі, Оксано. Я не казав, хто я насправді. Для мене це не одне й те саме… Будь ласка, дай мені пояснити.

Карина встигла трохи оговтатися і спробувала втрутитися в розмову: «Любий Андрію, я певна, все це просто…»

— «Любим» мене не називай, — урвав він. — І про цю жінку більше не смій говорити з тією зневагою, яку дозволяєш собі сьогодні.

Роман знову спробував заговорити. Тепер у голосі, раніше такому лінивому, чувся страх: «Якщо через це постраждають наші ділові відносини…»

— Постраждають. Завтра кредитну лінію буде закрито. На пошуки іншого орендодавця в тебе тридцять днів.

Андрій відповів, навіть не глянувши на нього. Залою знову прокотився шепіт, але ні розмови гостей, ні стривожений Роман уже не займали Андрія. Він дивився тільки на Оксану, якій тепер мав пояснити набагато більше, ніж свою появу в дорогому костюмі…