Вона розірвала сукню офіціантки — і не чекала

— Правду слід було сказати ще під час знайомства, — почав він. — Я це розумію. Але мені було страшно.

— Чого ж? — Оксана намагалася не відводити очей, хоча голос і далі тремтів.

— Що ти теж побачиш у мені тільки гроші. П’ять років тому жінка, яка запевняла, що кохає мене, ледь не розорила мене. Їй був потрібен мій рахунок, а не я. Після цього я перестав вірити, що мене взагалі можна кохати без усього, чим я володію.

Він наблизився ще на крок.

— А з тобою все виявилося інакше. Ти не випитувала про зарплату. Не розглядала мою машину з таким виглядом, ніби я мав би за неї вибачатися. Ми сиділи в недорогому кафе, ти розповідала про маму, про те, чого колись хотіла, про своє життя. З тобою я вперше за довгий час відчув, що мене кохають — таким, який я є.

Оксана більше не стримувала сліз. Пояснення не стирало образи, але за його словами вона впізнавала ті самі зустрічі, у яких сама знаходила стільки тепла.

— І все-таки ти мав розповісти, — прошепотіла вона.

— Мав. Я збирався зробити це наступного тижня. Запросити тебе на вечерю, спокійно поговорити, відкрити все до того, як попрошу стати моєю дружиною. Але стояти й чекати, поки тебе тут принижують, я не міг. Тому все сталося раніше й зовсім не так…