Вони були певні, що залишаться безкарними, аж поки одного дня не зникли в лісі

Наступного дня Максим поїхав на кладовище. Сніг давно зійшов, довкола простого хреста пробивалася трава, а на пагорбі лежало торішнє гілля. Він прибрав ділянку, очистив табличку, підфарбував дерево й довго стояв перед іменем матері. Говорив із нею подумки, бо вголос слова здалися б чужими й театральними.

Максим зізнався, як сумував, як пізно зрозумів ціну довірливості й як винен перед нею. Розповів, що Оксана в безпеці й поступово повертається до життя. Про трьох чоловіків він сказав лише, що тепер вони вже нікого не обдурять і не завдадуть шкоди. Просити в матері схвалення не став: її відповідь усе одно лежала в запечатаному конверті, а власний вибір мав лишитися його відповідальністю.

Павло замовив гранітний пам’ятник на останні гроші Максима. Його мали виготовити за місяць, і друг пообіцяв сам установити плиту й огорожу. На камені Максим попросив викарбувати короткий рядок: «Мамо, прости, що запізно». Він знав, що Павло доведе справу до кінця, навіть якщо ніхто не контролюватиме й не дякуватиме йому.

Останній вечір вони знову провели за чаєм. Павло розумів, що вранці Максим піде й уже не повернеться до цього дому, але не намагався відмовляти. Втеча зробила б безглуздим усе, що Максим говорив про чесне покарання. Перед сном він попросив друга навідувати Оксану, допомагати з лікуванням і підтримувати, доки вона не зможе жити самостійно.

Павло звично відповів: «Зроблю». У цьому одному слові було більше надійності, ніж у всіх обіцянках людей родини Гринюків. Максим потис йому руку, потім вони незграбно обійнялися й розійшлися по кімнатах. Спати майже не хотілося, тому Максим до світанку сидів біля вікна, слухав рідкісні машини й дивився, як темрява поволі поступається сірому ранку.

Він одягнув єдину білу сорочку й зібрав ту саму полотняну сумку, з якою вийшов на волю: вода, зміна білизни, фотографія матері й нерозпечатаний лист. Усе було майже так само, як у січні біля воріт виправної установи, тільки тепер Максим точно знав, куди прямує і навіщо. Вранці він прийшов до місцевого відділку поліції.

Усередині пахло дезінфекційним засобом і дешевою кавою. Казенні зелені стіни нагадали кабінет, де сім із половиною років тому він підписав фальшиве зізнання. За стійкою сидів молодий черговий зі втомленими очима. Максим попросив викликати слідчого, який займався трьома знайденими в лісі тілами.

Черговий уточнив, чи є він свідком. Максим спокійно поклав долоні на стійку й відповів, що прийшов не свідчити. Він назвав своє ім’я, подивився молодому чоловікові просто в обличчя й вимовив: «Це зробив я». Черговий кілька митей не рухався, потім повільно потягнувся до внутрішнього телефону…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇