Вони були певні своєї переваги, але не знали головного про жінку перед ними

— Визнаєш провину — отримаєш менше, — сказав він без довгих вступів. — Упрешся — строк буде важчий. Справа міцна. Надто міцна.

Данило визнав. Борис і Леонід теж. Кожному призначили кілька років у закритій виправній установі з посиленими умовами тримання й розвели по різних місцях.

Але Данило не був зовсім тим дрібним грабіжником, яким його вважали слідчі. У нього був старший брат — Роман Грачов. На відміну від Данила, Роман не ганявся парками за чужими телефонами. Він будував систему.

Йому було під сорок. Половину життя він підіймався в кримінальному середовищі: спершу дрібні доручення, потім силове прикриття, далі постачання заборонених речовин, фінансові схеми, фірми-прикриття, склади, транспорт, зв’язки. Офіційно Роман значився підприємцем, власником кількох компаній і закладів. Неофіційно його ім’я вимовляли тихо й озираючись. Він не любив шуму, не прощав помилок і зневажав дрібну вуличну злочинність.

Данила він вважав ідіотом. Рідним, дратівливим, любим, але ідіотом. Молодший брат завжди відмовлявся йти під його руку, обираючи жалюгідну свободу дворових нальотів і дешевого бравадства. Тепер ця свобода закінчилася ґратами.

Передати записку з камери було важко, але в місцях ув’язнення завжди знаходяться люди, готові за гроші стати мостом між стінами й зовнішнім світом. Через захисника Данило відправив коротке повідомлення: його посадили на кілька років, винна жінка на ім’я Віра Астахова, офіцер закритого підрозділу, вона зламала йому життя, і брат має відновити справедливість.

За два дні Роман тримав у руках доповідь.

Він сидів у просторому кабінеті на верхньому поверсі дорогого ділового будинку. За панорамними вікнами світився величезний мегаполіс, схожий на розсип холодних вогнів. На столі лежали фотографії Віри: вона виходить із під’їзду, купує продукти, йде вулицею, розмовляє з кимось біля машини. Поруч — окрема тека з даними про родину.

Роман гортав сторінки повільно. Віра Астахова. Живе сама. Батьки — Ілля Сергійович і Тамара Миколаївна, літня спокійна пара, непомітна й тиха. Молодша сестра Софія, студентка, майже доросла, але ще з м’яким обличчям дівчини, яка вірить, що світ можна зрозуміти й чесно описати.

Роман відкинувся в кріслі.

Данило був дурнем. Напасти на офіцера спецпідрозділу — не помилка, а майже самогубство. Але Данило був його братом. Після смерті матері, після дитинства, де доводилося вигризати собі місце, після всього, через що вони пройшли, Роман звик вважати: кров не кидають. Навіть якщо ця кров галаслива, дурна й вічно лізе в неприємності.

Швидко витягти Данила було неможливо. Справа помітна, докази міцні, будь-яке втручання привернуло б зайву увагу. Але можна було зробити інше. Можна було показати Вірі Астаховій, що навіть у найсильніших є слабке місце.

Родина.

Роман викликав Ігоря Савіна, свого найближчого помічника. Ігор колись служив у силовому підрозділі, потім був звільнений після скандалу через надмірну жорстокість. Він умів планувати, мовчати, ламати спротив і не ставити запитань, коли йшлося про чужий біль…