Вони дали їй лише дві години, не підозрюючи, хто вже багато років ховався в цьому лісі

Він зупинився біля вузького проходу між двома масивними соснами. Це місце він добре знав і вибрав дорогою. Опустився на коліно.

Дістав із кишені моток сталевого дроту. Руки працювали без світла, по пам’яті. Відміряти потрібну довжину, закріпити один кінець за корінь, протягнути впоперек стежки на висоті долоні від землі, замаскувати снігом.

Три хвилини роботи. Він підвівся, відступив на десять кроків назад, злився з тінню старої ялини й став чекати. Їх було чути задовго до того, як вони вийшли до сосен.

Хрускіт снігу під важкими черевиками, неритмічний, нервовий. Уривки розмови, слів не розібрати, але тон зрозумілий. Двоє перемовляються, третій мовчить.

Ліхтарі метушаться не методично, а нервово, з боку в бік, як у людей, які вже починають розуміти, що ліс — це не вулиця. Перший, кремезний, рухається впевнено. Це Тарас — Павло запам’ятав його постать. Іде першим, командує.

Другий, жилавий, нервовий, увесь час дивиться навсібіч. Третій, наймолодший, майже хлопчисько, тримається позаду. Вони увійшли в прохід між соснами.

Молодий ішов останнім. Його нога зачепила дріт. Сталева струна натяглася з тихим дзвоном, ледь чутним, майже на межі сприйняття.

Механізм, який він закріпив у гіллі кількома хвилинами раніше, спрацював миттєво. Товста гілка, на кінець якої був намотаний залізний ланцюг, зірвалася з кріплення й по дузі пішла вниз. Він розрахував траєкторію точно: ні в голову, ні в корпус.

У ногу, трохи нижче коліна. Достатньо, щоб вивести з ладу. Недостатньо, щоб убити.

Молодий закричав, високо, пронизливо, майже по-дитячому. Тарас і другий миттєво розвернулися, зброя напоготові. Ліхтарі заметалися.

— Хто тут? — гаркнув Тарас у темряву. — Виходь!

Темрява не відповіла.

— Пастка, — сказав другий. Голос змінився. У ньому з’явилося щось нове, незнайоме для міської людини, яка звикла, що страх — це те, на що тиснеш сам. — Тарасе, це пастка.

— Тут хтось є.

— Бачу, що є. — Тарас водив ліхтарем по стовбурах. — Якийсь мисливець, браконьєр.

— Одна людина, не сци.

— Мисливці з розтяжками не ходять.

Молодий скиглив на землі, тримаючись за ногу.

Тарас посвятив. Нога неприродно вивернута. Перелом чи сильний забій звідси точно не визначиш.

— Підняли його, — скомандував Тарас. — Відходимо назад, до машини.

— Він іти не може, — сказав другий. — Ти бачиш, він не може йти.

— Тягнемо!

Вони підняли молодого під руки. Він голосно завив від болю.

Тарас зашипів на нього, тихо, крізь зуби. Вони рушили назад, повільно, незграбно. Молодий висів між ними мішком і ойкав на кожному кроці.

Він дивився на них із темряви. Потім безшумно ковзнув убік, широкою дугою, обходячи їх ліворуч. Він знав, куди вони йдуть.

Знав, що вони дійдуть до краю лісу, до траси, до машини, і тоді поїдуть. Із пораненими не воюють. Це був би логічний фінал.

Але прокурор не повинен був почуватися в безпеці. Не цієї ночі. Він дістав із кишені рацію.

Ту, що забрав із кишені Тараса, коли той оглядав молодого. Швидко, чисто: обидва дивилися на ногу, а старий навик не іржавіє. Увімкнув.

Знайшов потрібну частоту. «Третій», — сказав він у рацію голосом Тараса. Низько, хрипко, трохи здавлено, як говорить людина після швидкого бігу.

«Третій, відповідай». Пауза. Потім голос із рації.

Спокійний, владний, трохи невдоволений. «Третій слухає. Де дівка?» — «Ускладнення», — сказав він.

«Тут хтось є. У лісі. Один із наших — із ногою».

Довга пауза. «Що значить “хтось є”?» — «Пастки. Професійні».

«Ми відходимо». Голос у рації змінився. Зовсім трохи.

Майже непомітно для тих, хто не вміє слухати. Але він умів. «Усі троє відходять?»

«Так». — «Зрозумів. Виходьте до траси. Чекаю».

Він вимкнув рацію, прибрав у кишеню. Отже, прокурор чекає на трасі…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇