Вони дали їй лише дві години, не підозрюючи, хто вже багато років ховався в цьому лісі

У машині, в теплі. Чекає, поки його люди зроблять роботу. Сидить і чекає результату.

Він змінив напрямок. Не до хатини — до траси. Паралельно тим трьом, але значно швидше.

Він знав короткий шлях, якого вони не знали. Прокурор Мороз сидів у чорному позашляховику з увімкненим двигуном і дивився в темряву за лобовим склом. Водій тихо, майже непомітно курив біля прочиненого вікна.

Вони чекали вже півтори години. Рація мовчала.

Це було нормально. Його люди не виходять на зв’язок без потреби. Він сам так наказав.

Останні 20 хвилин Мороз думав про те, що півтори години — це довго. Дівчинка в шортах і босоніж. Багато їй треба часу при мінус 22? Його люди мали б уже давно повернутися.

Рація клацнула. «Третій, відповідай!» — пролунав голос Тараса. Мороз узяв рацію.

«Третій слухає. Де дівка?» — «Ускладнення. Хтось у лісі. Один із ногою. Відходять».

Мороз слухав і дивився в темряву за лобовим склом.

Обличчя залишалося спокійним. Він умів тримати обличчя. 22 роки в системі дають саме це вміння.

Але пальці лівої руки самі собою вп’ялися в підлокітник. Хтось у лісі. У лісі за 80 кілометрів від селища вночі при мінус 22 з пастками.

Професійними пастками. Це не пастух і не браконьєр. Це хтось інший.

«Зрозумів. Виходьте до траси», — сказав він у рацію. «Чекаю».

Поклав рацію на сидіння. Повернувся до водія. «Закрийте вікно».

Водій кинув сигарету, закрив вікно. У машині стало тихо. Лише двигун.

Рівний, негучний гул. «Хтось живе в тому лісі?» — спитав Мороз.

«Єгер є, — сказав водій. — Кордон лісника. Вісім років там. Тихий мужик. Нелюдимий. Бондаренко за документами. Павло».

«Бондаренко», — повторив Мороз. «Дізнайся завтра все, що на нього є». «Зроблю».

Мороз дивився в темряву. За дві хвилини з лісу вийшли його люди. Двоє тягли третього під руки.

Молодий висів між ними й кривився на кожному кроці. Водій вийшов, відчинив задні дверцята. Тарас і другий затягли молодого на заднє сидіння.

Тарас сів поруч, другий спереду, біля водія. «Що там?» — спитав Мороз, не обертаючись.

«Розтяжка. Серйозна. Не мисливська. Армійська конструкція. Хтось поставив заздалегідь. Не нашвидкуруч. Завчасно».

Тарас помовчав. «Він нас чекав, Олегу Михайловичу. Розумієте? Він знав, що ми прийдемо».

Мороз мовчав. «І ще одне». Тарас перевірив кишені й завмер. Рація зникла.

«Я не розумію, коли, але її немає». Мороз повільно повернув голову, подивився на Тараса. «Тобто нашу розмову по рації він чув?» — «Якщо рація в нього — так».

Тиша в машині стала іншою. Мороз знову повернувся до лобового скла. Дивився в темряву.

Ззовні ліс. Чорний, нерухомий, безкінечний. За деревами нічого не видно.

Абсолютно нічого. І саме в цей момент — тихий звук ззовні. Легкий, майже нерозрізненний.

Наче хтось кашлянув. Або це сніг осипався з гілки. Мороз дивився в лобове скло й думав, що вперше за вісім років не знав, хто стоїть по той бік.

Це було нове відчуття. Неприємне. Ззовні, в темряві, за двадцять метрів від позашляховика, Павло лежав у неглибокій канаві, зарослій сухим бур’яном.

І дивився на машину крізь оптику. Двигун працює. Видно по вихлопу.

П’ятеро всередині. Трьох він упізнав по лісу. Четвертий — водій. П’ятий — прокурор.

Тарас щось каже. По руху губ зрозуміло. Доповідає.

Він слухав розмову по рації. Чув голос прокурора. Спокійний.

Владний. Голос людини, яка звикла керувати ситуацією. Час було познайомитися.

Він дістав із кишені один із циліндрів. Світлошумова граната. Армійський зразок.

Остання з трьох, які він зберігав у ящику на крайній випадок. Вісім років він сподівався, що крайній випадок не настане. Підвівся…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇