Вони думали, що контролюють чуже весілля, не підозрюючи, хто вже чекає на них за святковими дверима

За десять хвилин зателефонував майор Гринюк. Він майже верещав. Уранці на лобовому склі його машини лежав конверт із фотографіями, де він брав гроші на мисливській базі, і запискою: якщо пости не знімуть і допомога Романові не припиниться, негативи опиняться в людей, яким уже не можна буде заплатити. Майор кричав, що всі домовленості скасовані, що він не піде на дно через купку ідіотів, не здатних упоратися з одним лісником. Від цієї хвилини Роман лишався без поліцейського даху.

Коли зв’язок урвався, Костюк повільно поклав слухавку. За вікнами шумів мокрий вітер, унизу в порожній залі хтось кашлянув і відразу замовк. Роман раптом почув, як голосно цокає годинник, як скрипить шкіряне крісло під його власною вагою, як Данило переступає біля вікна з ноги на ногу. Він уперше побачив свою імперію не фортецею, а гнилою кригою під ногами. Під цією кригою вже чорніла вода.

І тієї ж миті параноя, що давно сиділа в ньому, підвела голову. Про сейф знали одиниці. Ті, хто допомагав складати туди перші папки, давно зникли з його життя. Із тих, хто ще міг знати про сейф, поруч лишався тільки Данило…

Роман відчинив шухляду столу й вихопив позолочений пістолет. Ствол уперся в груди бригадирові.

— Це ти, — прохрипів він. — Ти злив йому базу. Хотів зайняти місце?

Данило зблід, але не відступив більш як на крок. Його очі звузилися, і в них з’явилася не образа навіть, а зневага.

— Ти страхом подавився, Романе, — сказав він глухо. — Я за цю бригаду кров проливав. Якщо господар своїм не вірить, значить, господаря вже нема.

Щоб змити образу, а може, щоб довести самому собі, що він ще не зламаний, Данило поклявся зібрати найжорсткіших людей, узяти собак і піти в болота — туди, де, за чутками, ховався лісник. Він не повернеться, поки не притягне Назара зв’язаним. Грюкнувши дверима так, що зі стелі посипалася штукатурка, він пішов, забравши із собою половину бойової сили Костюка.

У вівторок вранці землю в лісі вкрила тонка кірка паморозі. Данило Черненко та його загін увійшли в найгибліші місця боліт, в урочище, яке місцеві обходили стороною. Люди йшли ланцюгом, провалюючись по коліна в крижану рідину, розсовуючи чагарник ножами й прикладами. Два великі собаки скиглили, плуталися в повідках і не хотіли брати слід: вітер змінювався щохвилини, приносив запах торфу, гнилої трави й холодної води.

Данило гнав людей уперед. Його засліплювали злість і потреба довести, що він не зрадник і не боягуз. Тому він не помічав дрібних знаків, залишених навмисне: прим’ятий мох, зламану гілку, клапоть брудної тканини на кущі. Назар вів їх туди, де земля лише прикидалася землею.

Ближче до сутінків загін вийшов на маленьку галявину серед кривих мертвих беріз. Там диміли рештки вогнища, валявся старий армійський рюкзак, а сліди йшли в очерет. Данило оскалився.

— Взяли, — сказав він. — Віялом. Не шуміти.

Але люди вже повірили в легку здобич і кинулися вперед надто швидко. Вони не знали, що вогнище було приманкою на вузькій смузі твердого ґрунту, а довкола під сухим очеретом ховалася трясовина. Перші п’ятеро провалилися майже одночасно. Земля схлипнула, розкрилася, і крижана чорна жижа схопила їх по пояс. Вони закричали, почали борсатися, стріляли в повітря від паніки, чіплялися за коріння, але кожен різкий рух тягнув їх глибше.

Решта зупинилися й втратили стрій. Тієї ж миті із заростей ударили сліпучі сигнальні спалахи й глухі хлопки шумових зарядів. Ліс на секунди став білим, оглушливим, злим. Люди Романа перетворилися на натовп, що стріляв у порожнечу, падав, зачіпав своїх, лаявся від страху. Собаки зірвалися з повідків і зникли в лісі.

Назар рухався серед цього хаосу як тінь. Він не добивав. Він вибивав зброю, збивав з ніг, зв’язував тих, хто впав, ременями. Тих, кого трясовина тягла вниз, витягував мотузкою й багром, ризикуючи зірватися сам. Кілька разів багно йшло під його ногою, крижана вода хапала за гомілки, але він утримувався, впираючись у коріння й очерет. Мертві вороги йому були не потрібні. Йому були потрібні живі свідки, які потім розкажуть, що їх урятувала та сама людина, яка могла лишити їх болоті.

Данило спробував підняти автомат і вистрілити в тінь, що майнула. Удар по зап’ястку вибив зброю, підсічка кинула його в холодну воду. Він захрипів, відпльовуючись багном, але сильна рука схопила його за комір і потягла геть від людей.

Коли Данило отямився, він не міг поворухнутися. Його зв’язали й поклали біля самого краю трясовини так, що холодна жижа підбиралася майже до плечей. Над ним стояв сірий вечір, пахло метаном, мокрим листям і смертю, яка була зовсім поруч. Назар сидів неподалік навпочіпки, обличчя ховала тінь капюшона.

— Твій загін скінчився, — сказав він. — Люди живі. До світанку пролежать зв’язаними на твердому місці. Якщо хочеш, щоб їх знайшли, передаси Романові мої слова.

Данило, який ламав чужі долі без тремтіння в голосі, зараз плакав від холоду й безсилля. Він клявся передати все, аби тільки його витягли.

Назар нахилився ближче.

— Скажеш йому: час вийшов. Я йду. Якщо до ранку він не здасться, він позаздрить тим, кого я сьогодні дістав із болота.

Потім Назар підвівся й пішов у темряву, лишивши Черненка на краю чорної води, серед криків людей і густого, байдужого лісу…