Вони думали, що контролюють чуже весілля, не підозрюючи, хто вже чекає на них за святковими дверима

Рубати світло він не став. Тут охорона була досвідченіша й зліша, ніж на пилорамі. Темрява змусила б їх забитися всередину будинку й стріляти на кожен шерех. Потрібен був інший спосіб: розділити, збити впевненість, змусити кожного думати, що він залишився сам.

Назар спустився з урвища по мотузці, обійшов сліпу зону біля старого кедра й проник за частокіл. Один із патрульних, огрядний чоловік із задишкою, відійшов до паркану кинути недопалок. Коли він відвернувся від освітленого двору, з темряви за його спиною з’явилася тінь. За секунду охоронця вже не було на ногах.

За двадцять хвилин двоє його товаришів пішли шукати зниклого. Біля дровітні вони знайшли його підвішеним догори ногами на мотузці, із заклеєним ротом і зв’язаними руками. Він безпорадно мугикав і розгойдувався, майже торкаючись плечима землі. Один з охоронців машинально підняв автомат, але під ногами хруснула тонка гілка, і прихована петля різко стягнула йому гомілки. Він гепнувся в багнюку. Третій закричав, кличучи людей із будинку, але звук урвався після короткого удару з туману.

Двоє, що сиділи на ґанку, схопилися зі зброєю й кинулися у двір. Вони побачили дровітню, підвішеного товариша, два автомати в багнюці — і нікого. Туман рухався між прожекторами, наче живий. Один із них лаявся, намагаючись голосом повернути собі сміливість, другий уже відступав до дверей, не відводячи ліхтаря від дровітні. Поки вони відступали до будинку, Назар уже піднявся на похилий дах зрубу. Він кинув у камінну трубу димову шашку, і за хвилину будинок наповнився їдким сірим димом. Люди закашлялися, вискочили надвір, засліплені, злі, але розгублені. Біля воріт Назар зустрічав їх по одному: короткі удари, больові заломи, наручники до ґрат.

Ніхто не встиг вистрілити прицільно. Ніхто не зрозумів, звідки прийшов удар. Для охоронців ця ніч потім розпадеться на уривки: дим у горлі, мокрий сніг на обличчі, чужа рука з туману й холод металу на зап’ястках.

Коли дим трохи розвіявся, Назар спустився в підвал. Важкі сталеві двері виглядали переконливо, але трималися на зовнішніх завісах, поставлених недбалими будівельниками. Він знайшов у гаражі ключ, зняв кріплення й відкрив прохід. Код до сейфа довелося шукати довше: кабінет був перевернутий, шухляди висунуті, книжки скинуті на підлогу. Зрештою цифри знайшлися олівцем на звороті календаря. Самовпевнені люди рідко вірять, що хтось дістанеться до їхніх тайників.

Усередині лежали пачки готівки, але Назар майже не дивився на них. Гроші могли купити дорогу, людей, мовчання — але сьогодні вони були другорядні. Йому потрібні були зошити, папки, касети, фотографії, списки хабарів, папери на підставних осіб, боргові розписки. Він перегортав сторінки швидко, але уважно, відзначаючи повторювані прізвища, суми без назви валюти, дати зустрічей, помітки на полях. Це була анатомія влади Романа, акуратно розкладена по папках: хто отримав, хто підписав, хто заплющив очі, хто наказав.

Назар акуратно склав усе в непромокальний мішок. Поверх документів у сейфі лежала золота запонка Романа. Назар затримав її на долоні. Маленька річ, марна сама по собі, але для такої людини — символ недоторканності, особистої розкоші, впевненості, що ніхто не сунеться рукою в його тайник. Він забрав запонку не як здобич, а як майбутній знак.

До світанку він покинув базу. П’ятеро охоронців лишилися живими, зв’язаними, продубілими від холоду й приниженими. Їхній страх мав повернутися до господаря раніше за будь-які слова.

У понеділок вранці Роман сидів у своєму кабінеті в ресторані. Обличчя його посіріло від безсоння. Данило Черненко стояв біля вікна з автоматом і мовчав. За останні дні вони втратили пилораму, автобазу, повагу людей і тепер, як невдовзі з’ясувалося, найважливіше.

Дзвінок телефону пролунав як удар молотка по кришці труни. Роман зняв слухавку.

— Я був на твоїй мисливській базі, — сказав незнайомо спокійний голос. — Сейф порожній. Копії першого зошита й кілька знімків із майором Гринюком уже в надійних людей. За моїм словом вони підуть до слідства, внутрішньої служби й тих, перед ким ти звик звітувати за спільні гроші.

Роман спробував щось сказати, але горло перехопило.

— У тебе сорок вісім годин, — вів далі Назар. — Сам приходиш до слідчих, зізнаєшся в організації вбивства Остапа Литвина, здаєш людей і схеми. Не прийдеш — документи підуть в усі боки. Тоді тебе шукатимуть не лише законники.

У слухавці пролунали короткі гудки…