Вони КИНУЛИ ЇЇ в лісі й поїхали — не знаючи, ким вона була до вісімдесят дев’ятого

Ямочки на щоках знову проступили, але тепер у них не було навіть блідої тіні фальшивої привітності. Це був оскал хижака, який загнав свою здобич у глухий кут і відверто насолоджувався її безпорадністю. «Тільки от проблема вимальовується, Марино Сергіївно.

До станції 15 кілометрів зимником. Вечірній рейс автобуса скасували. Солярки немає.

Водій раптово захворів. Пішки в такий мороз ви не дійдете за всього бажання. Замерзнете на смерть десь на півдорозі.

А я, як начальник поліції, несу пряму відповідальність за безпеку перевіряльників з області». Марина мовчала. Її мозок гарячково прораховував варіанти, що лишилися.

Вийти з районного відділу самій і спробувати дійти пішки? Гринчук зі своїми людьми перехопить її на першому ж кілометрі, заб’є монтировками й скине в промерзле болото. Шукати прихисток у місцевих жителів? Ніхто не відчинить дверей. Заляканий фельдшер і доведена до істерики вдова вже все дохідливо пояснили.

Залишитися ночувати у відділку на стільці? Це означало добровільно замкнути себе в камері смертників. «Я виділю вам службовий транспорт», — продовжував Корнієнко, насолоджуючись своєю смертельною грою. «Мої найкращі орли довезуть вас просто до перону, цілою й неушкодженою.

Дочекаємося темряви й поїдемо. Встигнете поки що зібрати свої речі». Він не залишив їй жодного вибору.

Убивство слідчої прокуратури просто в будівлі районного відділу, де чергують диспетчери, приходять випадкові люди й сидять дрібні затримані, було надто брудною справою. Завжди лишається ризик небажаного свідка, неприбраних плям крові, зайвих запитань від обласної комісії. Майор був не просто бандитом, він залишався досвідченим поліцейським.

Він любив винятково чисту роботу. Безслідне зникнення на безкрайньому зимнику в глуому лісі за температури мінус 24 градуси було ідеальним планом. Нема тіла — нема справи.

А якщо й знайдуть навесні — звичайний нещасний випадок. Збилася зі шляху, заблукала, замерзла. Будь-яка експертиза підтвердить лише смерть від переохолодження.

Марина чудово розуміла, що виділена машина ніколи не доїде до станції. Вона віддавала собі звіт у тому, що їй пропонують сісти у власний катафалк. Але парадокс ситуації полягав у тому, що згода на цю поїздку залишалася її єдиним мікроскопічним шансом вирватися з-під пильного, задушливого контролю в цій бетонній будівлі.

У лісі, в темряві, могли з’явитися нові змінні, які самовдоволений майор не міг контролювати на сто відсотків. У замкненому кабінеті районного відділу таких змінних не існувало в принципі. Вона зробила короткий, непомітний оку вдих.

Спина, задерев’яніла під загрозливим поглядом майора, залишалася бездоганно прямою. «Дякую за сприяння, Романе Андрійовичу», — промовила Марина з ідеальною чиновницькою чемністю, не здригнувшись жодним м’язом обличчя. «Службовий транспорт буде дуже доречним».

Корнієнко вдоволено хмикнув: жертва змирилася. Вона прийняла нав’язані правила гри й покірно йшла на заклання, сподіваючись на диво, якого в його підконтрольному районі не траплялося ніколи. Він важко поплескав широкою долонею по шкіряній кобурі на стегні.

«Машина чекає біля ґанку, Марино Сергіївно», — лагідно сказав майор. «Поїдемо з вітерцем». Мотор службової машини заревів, розрізаючи фарами густу зимову темряву.

Стара службова машина з бортовим номером 4012 рвонула з місця, важко перевалюючись на промерзлих ресорах. Годинник на приладовій панелі показував 22 години 15 хвилин. Селище миттю зникло позаду, поглинуте абсолютно чорною безмісячною ніччю 23 грудня.

Усередині металевої коробки салону панував напівморок, розбавлений лише тьмяним зеленкуватим сяйвом шкали датчиків. Марина сиділа на жорсткому задньому сидінні.

Ліворуч від неї, щільно притиснувши її до борту машини, розташувався один з оперативників. Мовчазний, огрядний чоловік у поліцейському бушлаті, від якого тхнуло застарілим потом і збройовим мастилом. За кермом був другий сержант, який методично смикав важіль перемикання передач.

Роман Андрійович Корнієнко зайняв переднє пасажирське крісло. Він сидів упівоберта, вальяжно відкинувши руку на спинку сидіння, і дивився просто на Марину. Повітря в тісній кабіні можна було різати ножем.

Пічка працювала на повну потужність, видуваючи сухий, обпікаючий жар, який змішувався з важким, кислим запахом алкогольного перегару, що йшов від оперативників. Цей спертий, нудотний дух заповнював увесь простір, осідаючи на піднебінні неприємним присмаком. Єдиним звуком, окрім гулу мотора, було монотонне деренчання приладової панелі.

Воно цокало швидко й ритмічно, ніби відлічуючи секунди чужого життя. Машина рухалася накатаною колією лісовозного тракту. Марина, яка годинами вивчала топографічні карти району перед відрядженням, чітко фіксувала маршрут.

П’ять хвилин по прямій, потім плавний вигин дороги ліворуч, що огинає замерзле озеро. До залізничної станції залишалося близько 12 кілометрів строго на схід. Попереду у світлі фар показалася розвилка.

Вказівник, припорошений снігом, ледь читався в темряві. Пряма дорога вела до станції, ліва колія круто йшла на північ у абсолютно глухий, нежилий масив лісу, де були лише покинуті зимники й старі вирубки. Водій машини навіть не глянув на вказівник.

Він скинув швидкість, із хрустом увіткнув знижену передачу й різко вивернув кермо ліворуч. Машина з’їхала з головного тракту. Під колесами захрустів незайманий твердий наст.

Машина хитнулася й почала повільно заглиблюватися в північний зимник, геть від рятівної станції, геть від залізниці, назустріч безкінечній стіні вікових сосен. Марина не здригнулася. Вона не поставила панічного запитання: «Куди ми їдемо?»…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇