Вони КИНУЛИ ЇЇ в лісі й поїхали — не знаючи, ким вона була до вісімдесят дев’ятого

У ту саму мить, коли важкий кузов машини нахилився на повороті, її права рука повільно, міліметр за міліметром, ковзнула під поли сірого драпового пальта. Там, під шаром вовняного жакета, у внутрішній кишені, притиснутий до самого тіла, лежав імпортний касетний диктофон. Права долоня аж до хрускоту стиснула пластик диктофона.

Суглоби збілі від чудовиського напруження. М’язи передпліччя звело судомою. Рука затерпла від неприродного положення, але Марина не звертала уваги на фізичний біль.

Її подушечка пальця намацала ребристу поверхню головної клавіші. Одне коротке жорстке натискання. Механічне клацання потонуло в реві форсованого двигуна.

Тонка магнітна стрічка рушила, фіксуючи кожен шерех у салоні. Прилад, зігрітий теплом її тіла, працював бездоганно. «Ми звернули не туди, Романе Андрійовичу», — промовила Марина.

Її голос пролунав неприродно рівно, перекриваючи гул мотора. Жодної ноти страху. Абсолютно діловий протокольний тон слідчої, яка фіксує порушення.

«Дорога на станцію лишилася східніше». Корнієнко тихо засміявся. Це був ситий, вдоволений сміх людини, яка остаточно скинула всі маски. У темряві салону його очі блиснули тьмяним, хижим світлом.

«А ви, бачу, карти добре вивчили, Марино Сергіївно?» Майор зручніше вмостився на сидінні. «Тільки карти вам тут не допоможуть. В обласному центрі ви звикли до папірців, до печаток, до наказів, до законів.

А тут папір нічого не вартий, тут ліс. Він сам собі закон і прокурор». Марина мовчала, дозволяючи йому говорити.

Кожне його слово зараз вбиралося магнітною стрічкою. Вона перетворила власну страту на допит, де обвинувачений добровільно й з гордістю давав показання. «Ви даремно приїхали в селище», — продовжував Корнієнко, закурюючи сигарету.

Їдкий тютюновий дим поплив салоном, змішуючись із запахом перегару. «Сиділи б у своєму архіві, перебирали папки. Ні, вам правду подавай.

Вісім прізвищ вам спокою не давали. А знаєте, чому вони там, під снігом? Бо розумників із себе будували. Працювати треба було, ліс валити.

А вони запитання почали ставити: куди кругляк іде? Чому зарплати нема? Чому вагони без номерів?» «Отже, Бондаренко теж ставив запитання?» Марина кинула коротку вивірену репліку, підштовхуючи його до головного зізнання. Рука в кишені все ще судомно стискала корпус диктофона, контролюючи обертання касети.

«Бондаренко виявився найхитрішим». Майор зневажливо сплюнув у прочинену кватирку. Крижане повітря на секунду вдерлося в кабіну.

«У рахівники подався. Цифри якісь у зошит переписував на ділянці. Думаю, в область утече, у прокуратуру поскаржиться.

Не добіг. Гринчук йому швидко пояснив, що на лісосіці техніка безпеки слабенька. Сосна, вона ж важка, Марино Сергіївно.

Падає швидко, крикнути не встигнеш». Корнієнко затягнувся сигаретою. Він вихвалявся.

Він упивався своєю абсолютною, безмежною владою над цією тихою, жалюгідною жінкою в рогових окулярах, яка сиділа перед ним і навіть не намагалася чинити опір. Він був щиро впевнений, що говорить із небіжчиком. А мертві, як відомо, показань не дають.

«Тут кругляк іде ешелонами, — голос майора став жорстким рубищем. — За готівкову валюту, на той бік кордону. Ваше обласне начальство з цього теж годується, не сумнівайтеся.

Вилізли ви зі своєю перевіркою зовсім невчасно. Я ж вам пропонував по-доброму поїхати. Самі не схотіли.

Тепер вибачайте». «Ви збираєтеся мене вбити, майоре?» Марина поставила запитання в лоб, фіксуючи на плівку прямий умисел. «Навіщо такі гучні слова?» Корнієнко щиро здивувався, розводячи руками.

«Ніхто вас пальцем не торкнеться. Ми ж працівники правоохоронних органів. Ми закон бережемо. Просто машина зламалася.

Заблукали ми в заметілі. Вийшли ви з потреби, та й загубилися в лісі. А мороз сьогодні, самі бачите, лютий.

Мінус двадцять чотири. До ранку всі двадцять сім будуть. Людина в такому пальтечку, як у вас, через дві години засинає й більше не прокидається…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇