Вони КИНУЛИ ЇЇ в лісі й поїхали — не знаючи, ким вона була до вісімдесят дев’ятого

У кабінеті районного відділу пахло свіжозавареним чаєм, але усмішки на обличчі Корнієнка більше не було. Марина переступила поріг рівно о 18.00. Короткий зимовий день уже остаточно здався натиску ночі, і за вікнами кабінету висіла глуха, непроглядна темрява. Освітлення всередині теж радикально змінилося.

Якщо вранці тут горіли всі плафони, створюючи ілюзію привітного прийому, то зараз світилася лише одна настільна лампа із зеленим скляним абажуром. Її тьмяне світло вихоплювало з напівтемряви лише частину масивного полірованого столу й важкі руки майора поліції, що лежали поверх порожньої картонної папки. Повітря в приміщенні стало щільним, важким і важкопрохідним для дихання.

До аромату чайного листа домішувався густий і їдкий запах застояного сигаретного диму. Корнієнко курив, і курив багато, поки чекав на її повернення з вулиці. Повна недопалків попільничка стояла на самому краю столу, поширюючи довкола себе нудотну ауру нервового напруження.

Марина повільно розстебнула пальто. Вона не стала сідати без запрошення, зупинившись за три кроки від столу. Їй не треба було мати надприродну інтуїцію, щоб зрозуміти просту річ.

Бригадир Гринчук уже встиг доповісти господареві про візит непроханої гості на закриту лісосіку. «Правила гри щойно змінилися. Дипломатія закінчилася».

Корнієнко мовчав. Він вивчав її довгим важким поглядом спідлоба. Більше жодних ямочок на щоках.

Обличчя майора перетворилося на кам’яну нерухому маску, у якій читалася лише холодна, розрахункова жорстокість. Під цим пильним, немиготливим поглядом людини, наділеної абсолютною владою відбирати життя, спина Марини миттю задерев’яніла. М’язи вздовж хребта стягнуло тугим болючим вузлом.

Це була мимовільна фізична реакція тіла на присутність альфа-хижака, готового до кидка. Але зовні її постава залишилася бездоганно рівною. «Ви порушили наші негласні домовленості, Марино Сергіївно».

Голос Корнієнка прозвучав тихо, майже оксамитово, але від цієї тиші стало фізично холодніше. Він не запропонував їй сісти. «Я надав вам кабінет. Надав вичерпну документацію. А ви вирішили влаштувати самовільну екскурсію на промисловий об’єкт підвищеної небезпеки».

«Моя робота полягає у встановленні фактів, Романе Андрійовичу», — карбуючи закінчення слів, відповіла Марина. «Документація у вашому архіві не відповідає фактичному стану справ на виробництві. Я оглянула лісосіку. Масштаби відвантаження лісу без супровідних накладних…» «Забудьте про ліс», — сухо перебив її Корнієнко. Він не підвищив тону, але слова впали, як свинцеві гирі на шальки терезів.

«Ви — не контрольно-ревізійне управління. Ви — слідча. І ви приїхали сюди з приводу нещасних випадків на виробництві».

Він повільно, спираючись важкими кулаками об стільницю, підвівся з-за столу. Його огрядна постать нависла над плямою світла від зеленої лампи. «А нещасні випадки в нас трапляються регулярно.

Ліс, Марино Сергіївно. Місце дике, суворе. Люди зникають із лякаючою частотою.

Заблукають через недосвідченість, оступляться в темряві на бровці, замерзнуть у заметі. Усяке трапляється з тими, хто не знає місцевих стежок і пхає носа, куди не слід». Це було відкрите, процесуально чисте оголошення війни.

Він не погрожував їй напряму, розмахуючи кулаками. Він констатував факт її майбутньої смерті, використовуючи сухі бюрократичні формулювання. «Мені необхідно зв’язатися з обласною прокуратурою».

Марина повністю проігнорувала його монолог, зберігаючи крижаний професіоналізм. Вона зробила крок до столу, впевнено потягнувшись до чорного ебонітового апарата спецзв’язку. «Я зобов’язана доповісти заступникові прокурора області про виявлені порушення в селищі».

Важка рука майора опустилася на телефонний апарат швидше, ніж Марина встигла торкнутися слухавки. Його широка мозоляста долоня повністю накрила диск номеронабирача. «Зв’язку немає», — лагідно промовив Корнієнко.

«Обрив на лінії. Мороз, самі розумієте. Дроти старі, не витримують перепадів.

До весни, боюся, полагодити не вдасться». Марина прибрала руку. Пастка зачинилася остаточно.

Селище виявилося повністю відрізаним від зовнішнього світу. У неї не було рації, не було особистого транспорту, не було зброї. Довкола були десятки відданих майорові людей у поліцейській формі, готових виконати будь-який наказ.

І кожен із них чудово знав, що за непослух господар відправить їх під сосну, що падає, на ту саму закриту ділянку. «У такому разі моє відрядження тут достроково завершене». Марина витримала паузу, не відводячи погляду від його очей крізь товсті лінзи.

«Я виїжджаю до обласного центру найближчим поїздом. Склад вирушає глибокої ночі. Звіт я підготую на місці».

До відправлення нічного пасажирського поїзда залишалося трохи менше шести годин. Цей час перетворився на гулко цокаючий механізм невидимого таймера. Настінний годинник у кутку продовжував методично відміряти секунди до неминучої розв’язки.

Ці години, що лишилися, їй треба було якось пережити в будівлі, по вінця напханій її майбутніми вбивцями. Корнієнко повільно прибрав долоню з телефону. Він обійшов свій стіл і підійшов до масивного залізного сейфа, вмонтованого в несучу стіну кабінету.

Дістав із глибокої кишені галіфе в’язку ключів. Металевий скрегіт ключа в тугому замку сейфа різко вдарив по барабанних перетинках. Звук був жорсткий, неприємний, до жаху схожий на пересмикування затвора зброї.

Майор розчинив важкі дверцята, дістав звідти табельний пістолет у кобурі й грюкнув сталлю. Він методично, нікуди не поспішаючи, почав пристібати зброю до ременя портупеї. «Нічним поїздом, значить», — задумливо протягнув він, застібаючи тугий шкіряний ремінець. «Гарне рішення. Правильне.

В обласному центрі вам буде куди спокійніше. У нас тут клімат суворий, міському жіночому організму категорично не підходить». Він повернувся до неї…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇