Вони КИНУЛИ ЇЇ в лісі й поїхали — не знаючи, ким вона була до вісімдесят дев’ятого

Двері вагона зачинилися, відрізаючи її від селища. Тим часом в обласному центрі настав ранок 24 грудня. Було 8 годин 30 хвилин.

Кабінет старшого слідчого обласної прокуратури Олега Михайловича Черненка був наповнений густим сигаретним димом. Радіоприймач був вимкнений. Черненко сидів за столом, масажуючи скроні, коли на апараті захищеного зв’язку загорілася червона лампа й пролунав різкий вимогливий дзвінок.

Слідчий зняв важку ебонітову слухавку. «Прокуратура. Черненко».

«Здрастуйте, Олеже Михайловичу». Із слухавки полився густий, упевнений, просякнутий фальшивою приязністю голос майора Корнієнка. «Начальник відділу поліції селища турбує.

Корнієнко Роман Андрійович». «Слухаю вас, майоре». Голос Черненка пролунав сухо, без жодної емоції.

«Доповідаю за фактом перевірки». Корнієнко говорив розмірено, як людина, абсолютно впевнена у своєму алібі. «Слідча Кравчук Марина Сергіївна роботу в селищі завершила.

Документація їй була надана в повному обсязі. Претензій до районного відділу перевіряльниця не висловила». «І де зараз слідча Кравчук?» Черненко дивився в одну точку на стіні, повільно затягуючись сигаретою.

«Відбула до розташування обласного управління», — бадьоро відрапортував Корнієнко. «Учора ввечері особисто посадив її на прохідний поїзд. Тож зустрічайте вашу співробітницю.

У нас усе в штатному режимі, пригод немає». «Я вас зрозумів, Романе Андрійовичу. Дякую за службу».

Черненко акуратно поклав слухавку на важіль. Він не став кричати в мікрофон. Не став звинувачувати майора в брехні, вимагати доказів чи погрожувати перевірками.

Це була б груба помилка, яка могла б сполохати хижака. Олег Черненко просто сидів і дивився на чорний телефонний апарат, відчуваючи крижане фізичне нудіння від того рівня цинізму, з яким місцевий царьок щойно доповів про вбивство слідчої обласної прокуратури. Бо Черненко точно знав — Корнієнко бреше.

Це знання з’явилося в нього напередодні пізно ввечері. 23 грудня його домашній телефон вибухнув довгою істеричною треллю. Дзвонити в такий час слідчому прокуратури могли лише з двох приводів.

Або вбивство з виїздом опергрупи, або дзвінок від начальства. Він підняв слухавку. На лінії стояв сильний тріск міжміських перешкод.

«Алло, Олеже Михайловичу?» Голос на іншому кінці дроту зривався, тремтів і належав незнайомій жінці. Вона говорила швидким, стисненим шепотом, ніби боялася, що її почують крізь стіну. «Так, хто це?» «Я із селища».

Жінка судомно вдихнула. Це була вдова Павла Бондаренка, Оксана Петрівна. Вона стискала в руці вирваний із блокнота аркуш у клітинку, який Марина Кравчук проштовхнула їй під двері барака кілька годин тому.

На аркуші був написаний цей номер. Залишена слідчою записка пробила пролом у стіні абсолютного жаху. Дочекавшись темряви, Оксана нишком пробралася до сусідки, у якої був єдиний на весь барак робочий телефон.

«Ви із селища? Що сталося?» Черненко миттю прокинувся, сон як рукою зняло. Він сів на краю ліжка. «Ваша жінка, слідча в окулярах».

Удова схлипнула, намагаючись упоратися з панікою. «Вона приходила до мене вдень. Питала про чоловіка.

Я її прогнала. А пізно ввечері побачила у вікно: за нею приїхала службова машина.

Корнієнко зазвичай сам нікуди не їздить, а тут сидів на передньому сидінні. Вони повезли її не на схід до станції. Вони поїхали на північний зимник.

Звідти ніхто не повертається». «Ви впевнені?» Черненко відчув, як по спині пробіг холодок. «Вони поїхали», — видихнула Оксана. Потім вона вимовила три найважливіші слова у своєму житті, які передавали естафету боротьби в руки обласної влади: «Убийте їх усіх».

Зв’язок обірвався. У слухавці повисли короткі гудки. Саме тому зараз, сидячи у своєму кабінеті й слухаючи бадьорий рапорт майора Корнієнка про успішно відправлену вечірнім поїздом Кравчук, Черненко відчував лише холодну розрахункову лють.

Майор не знав, що розірваний ним ланцюжок уже відновлено. Не знав, що залякана ним до напівсмерті вдова знайшла в собі сили на один короткий, але смертоносний дзвінок. Механізм правосуддя було запущено, і зупинити його Корнієнко вже не міг.

Черненко рішуче загасив сигарету в попільничці. Часу на роздуми не було. Якщо Марина Кравчук опинилася вночі на північному зимнику, її шанси вижити дорівнювали статистичній похибці.

Але Черненко був зобов’язаний діяти. Самостійно підняти обласну поліцію й спецпідрозділ він не міг: наказ на силову операцію проти начальника районного відділу вимагав санкції керівництва. Він схопив зі спинки стільця свій піджак, перевірив наявність службового посвідчення у внутрішній кишені й швидким кроком вийшов із кабінету…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇