Вони КИНУЛИ ЇЇ в лісі й поїхали — не знаючи, ким вона була до вісімдесят дев’ятого
Йому треба було потрапити на прийом до заступника прокурора області Павла Григоровича Левченка. Лише людина такого рангу могла віддати наказ на силову операцію проти начальника районного відділу поліції. Черненко йшов коридорами управління, не підозрюючи, що справжня стіна кругової поруки вибудовувалася не в далекому лісі, а тут, за дверима з мореного дуба в самому обласному центрі.
Тим часом за двісті кілометрів від міста, у старому транзитному вагоні Марина Кравчук сиділа на нижній полиці. Жар від вагонного опалення повільно повертав її тілу гнучкість. Рівний, гіпнотичний стукіт коліс на стиках відміряв кілометри, що відділяли її від мертвої ділянки.
Фізичне виживання було забезпечене, але розслаблятися було рано. Одного диктофонного запису й чорного зошита було недостатньо, якщо система відмовиться їх прийняти. Поїзд сіпнувся й покотив на південь, везучи Марину до обласного центру, де на неї чекала битва страшніша за люті морози.
Наступного ранку, 25 грудня 1992 року, кабінети обласної прокуратури зустріли Марину запахом сургучу й свіжої газетної фарби. В обласному центрі був розпал робочого дня.
У довгих, добре опалюваних коридорах управління панувала звична розмірена бюрократична метушня. Повз поспішали діловоди із сірими картонними папками, з-за прочинених дверей долинав ритмічний, заспокійливий стрекіт друкарських машинок і уривки телефонних розмов. Ця обстановка мала символізувати непорушність закону й порядку, але для Марини Кравчук, яка повернулася з крижаного пекла північного лісу, цей затишок здавався фальшивою декорацією.
Марина йшла коридором третього поверху. Стук її підборів по паркету лунав гулко, ритмічно й твердо. Ніхто з колег, що проходили повз, не міг навіть запідозрити, яких нелюдських зусиль коштував їй кожен крок.
Наслідки екстремального нічного переохолодження в лісі й багатокілометрового переходу в демісезонних чоботях давалися взнаки. Ступні палали пульсуючим болем, суглоби відмовлялися нормально згинатися, але Марина приховувала кульгавість залізною волею кадрового офіцера. Її спина залишалася бездоганно прямою, а обличчя під товстими лінзами рогових окулярів не виражало нічого, крім канцелярської зосередженості.
Вона проминула кабінет Олега Черненка, навіть не повернувши голови. Черненко був чесним слідчим, але не мав повноважень для удару по всій системі. Звернутися до нього зі зібраними доказами означало лише затримати їх передачу тому, хто міг негайно віддати необхідні накази.
Чесна людина без реальної влади — це перша жертва в будь-якій апаратній війні. Марині був потрібен той, хто має повноваження віддавати накази на рівні області. Їй треба було йти на самий верх.
Вона зупинилася перед масивними дубовими дверима в кінці коридору. Кабінет заступника прокурора області Павла Григоровича Левченка. Марина коротко кивнула секретарці в приймальні, проігнорувала її боязку спробу сказати, що керівництво зайняте, і штовхнула важку стулку.
Кабінет Левченка вражав своїми розмірами й лоском, різко контрастуючи з убогістю обшарпаних бараків селища. Товстий килим приглушував кроки, важкі оксамитові штори відтинали тьмяне зимове світло, а на масивному полірованому столі з червоного дерева не було жодного зайвого папірця. Павло Григорович, чоловік п’ятдесяти чотирьох років, із доглянутим обличчям і акуратно вкладеним сивіючим волоссям, сидів у глибокому шкіряному кріслі.
На ньому був бездоганний імпортний костюм, ідеально біла сорочка й дорогий малиновий краватка. Щойно Марина переступила поріг, важкий солодкуватий запах дорогого парфуму Левченка вдарив їй у ніс. Після морозного кришталево чистого лісу цей нудотний аромат розкоші видався їй огидним.
«Марино Сергіївно?» Левченко здивовано підняв густі брови. Він не очікував побачити скромну архівну щурку у своєму кабінеті без попередньої доповіді. «Ви повернулися з відрядження? Я не отримував телефонограми від начальника районного відділу».
«Начальник районного відділу, Корнієнко Роман Андрійович, у цю мить упевнений, що мій труп замерзає на 12-му кілометрі північного зимника», — рівно промовила Марина. Вона не стала просити дозволу сісти. Вона підійшла впритул до полірованого столу, розстебнула поли сірого драпового пальта й дістала з внутрішньої кишені жакета свої докази.
Спочатку на червоне дерево ліг затертий брудний клейончастий зошит Павла Бондаренка. Слідом за ним із тихим пластиковим стуком опустився імпортний диктофон. Левченко насупився.
Його доглянуті руки завмерли на підлокітниках крісла. «Я завершила перевірку, Павле Григоровичу». Тон Марини був абсолютно протокольним, позбавленим будь-якого емоційного забарвлення, що робило її слова ще страшнішими…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
