Вони КИНУЛИ ЇЇ в лісі й поїхали — не знаючи, ким вона була до вісімдесят дев’ятого

Вона цілеспрямовано й жорстко загальмувала просто перед розчищеною парковкою двоповерхової цегляної будівлі районного відділу поліції. Задній борт вантажівки відкинувся з металевим брязкотом, на втрамбований сніг один за одним почали безшумно зіскакувати бійці загону поліції особливого призначення. Чорна уніформа, важкі бронежилети, глухі маски-балаклави, що приховували обличчя, і вкорочені автомати, притиснуті до грудей.

Жодної метушні, жодних криків, лише рівний загрозливий хрускіт снігу під десятками важких армійських черевиків. Двері районного відділу розчахнулися. Черговий сержант за броньованим склом схопився зі стільця, інстинктивно потягнувшись до кобури, але тут же завмер, паралізований видом трьох воронованих стволів, спрямованих просто на нього крізь амбразуру.

Бійці спецназу заблокували всі входи й виходи за сорок секунд. Група захоплення негайно взяла під контроль збройову кімнату, відтинаючи місцевих поліцейських від табельної зброї. Система, що тримала в тваринному страху три тисячі людей, упала без єдиного пострілу при зіткненні з переважаючою силою.

Слідчий в особливо важливих справах Дорошенко, одягнений у строге зимове пальто, неквапливо увійшов у вестибюль. Слідом за ним ішла Марина Кравчук. На ній було все те саме сіре драпове пальто, краї якого все ще зберігали розводи від розталого снігу, і ті самі товсті рогові окуляри.

Ступні Марини, туго перебинтовані під високими чобітьми, палали пульсуючим болем від тяжких обморожень. Кожен рух віддавався ріжучими спазмами в литкових м’язах, але вона контролювала своє тіло з неймовірною, нелюдською волею. Вона йшла довгим коридором абсолютно рівним карбованим кроком, ні на міліметр не виказуючи своєї кульгавості.

Вони піднялися на другий поверх. Двоє бійців спецназу вже стояли по обидва боки від масивних дверей кабінету начальника відділу. Дорошенко коротко кивнув.

Боєць у чорній масці не став стукати. Він просто повернув ручку й силою штовхнув стулку плечем. Двері розчахнулися, вдарившись об стіну.

Роман Андрійович Корнієнко сидів за своїм полірованим столом. Перед ним парувала незмінна склянка з міцним чаєм. Майор підвів голову, роздратований раптовим шумом, готовий обрушити на того, хто ввійшов, усю вагу свого начальницького гніву.

Його рот уже відкрився для крику, але звук застряг у горлі, перетворившись на глухий стиснений хрип. На порозі його особистого неприступного кабінету, за спинами людей у чорному спорядженні, стояла Марина Кравчук. Майор поліції кліпнув, ніби намагаючись відігнати галюцинацію.

Людський мозок, звиклий до абсолютного домінування, відмовлявся обробляти інформацію, що надходила. Жінка, яку він особисто прирік на болісну смерть на дванадцятому кілометрі північного зимника, жінка, яка мала лежати на дні торф’яного болота, дивилася на нього крізь товсті лінзи. Дивилася не з переляком, не зі злорадством, а з крижаною, протокольною байдужістю.

І цей байдужий погляд зруйнував світ господаря лісу надійніше, ніж вибухівка. Корнієнко спробував підвестися. Його огрядне тіло відірвалося від шкіряного крісла.

Ямочки на його щоках, які так довго правили за маску добродушності, зникли назавжди. Шкіра набула землистого, попелястого відтінку. Він подивився на Дорошенка, який розгортав ордер на арешт із печаткою центральної прокуратури, перевів погляд на вороновані стволи автоматів і, нарешті, знову подивився на Марину.

Він усе зрозумів. Запис. Зошит.

Вона винесла з лісу все. Марина зробила два кроки вперед, зупинившись точно на межі світла від настільної лампи. «Виходь. Приїхали», — промовила Марина. Її голос пролунав тихо, але в ідеальній тиші кабінету ці слова вдарили по перетинках силою корабельного дзвона. «Твоя станція, Романе Андрійовичу».

Дзвінкий абсолютний спокій у потилиці. Це була не ейфорія, не радість помсти, це було кришталево чисте фізичне відчуття виконаного обов’язку. Моральна ясність того, що відбувалося, була бездоганною.

Зло, яке методично й цинічно вбивало людей заради пачок готівки, було не просто зупинене, його було повалено за законом, зафіксовано на папері й позбавлено будь-якої можливості на реванш. Жодних виправдань. Жодних криків про зв’язки в обласному центрі чи спроб домовитися.

Система, заснована на грубій силі, мовчки підкоряється силі більшій. Корнієнко не вимовив ні слова. Він повільно випростався, опустив руки й звичним, доведеним до автоматизму рухом поправив шкіряну портупею, що з’їхала на живіт.

Це був останній жест начальника, який втрачав свою владу. Боєць спецназу ступив уперед, заломив важкі руки майора за спину й защіпнув браслети. Різкий, холодний брязкіт сталі поставив фінальну, незаперечну крапку в одинадцятирічній історії лісової імперії селища.

Бригадира Гринчука та інших виконавців убивств затримали годиною пізніше, просто в бараках лісорубів. Чорний зошит Павла Бондаренка став головним речовим доказом у кримінальній справі. 25 років потому…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇