Вони викинули її з тамбура в нічний ліс, забувши перевірити документи в її сумочці

«Миколо Петровичу». Це була його людина, майор лінійного відділу поліції. Той самий, що три тижні тому підписав рапорт із вісьмома прізвищами. Онищенко працював на два кабінети одразу.

На свій, офіційний, і на Савченка. За другий кабінет йому платили в іноземній валюті раз на квартал, і ця зарплата була в шість разів більша за першу. «Слухаю, Онищенку».

«Миколо Петровичу, у мене погана новина». «Яка?» «Ковальчук жива». Савченко помовчав.

Лівою рукою він тримав слухавку, правою — склянку з чаєм. Він повільно поставив склянку на блюдце. Склянка дзенькнула об блюдце.

На піджаку в нього лишилася маленька пляма, він не помітив. «Де вона?» «У вузловому місті». «У лінійному відділі.

Із нею працює група з області». Мельник особисто прилетів о восьмій ранку невеликим літаком.

Поранена, але жива. Підібрав її колійний обхідник. «Який обхідник?» «42-й пост.

Околоток 112. Між останньою великою станцією й вузловим містом». «Щодо обхідника я розберуся.

З’ясую, повідомлю». «Не треба». «Що не треба?» «Не лізь до обхідника, зрозумів? Не лізь».

«Зрозумів. Ще щось?» «Поїзд. 44-й.

Зараз у сусідньому обласному центрі. Бригада сходить штатно за півтори години». «Кравченко й Тарасенко?» «Так точно».

Пальці були спокійні. Не тремтіли. Тремтіння в нього з’являлося тільки надвечір, коли падав тиск.

Зараз, о 9.31 ранку, рука лежала рівно. «Онищенку». «Так, Миколо Петровичу».

«Ти зараз нічого не робиш, зрозумів? Нічого. Не дзвониш нікому, не доповідаєш, не попереджаєш. Сидиш у себе в кабінеті.

Я тобі передзвоню протягом години». «Зрозумів». «Клади слухавку».

Він сидів нерухомо секунд двадцять, потім встав. Підійшов до шафи, високої, дубової, з різьбленими дверцятами. Відчинив нижню секцію.

Дістав пляшку п’ятизіркового коньяку. Відкоркував. Дістав чарку.

Налив. Не випив. Поставив чарку поруч із пляшкою на поліровану поверхню столу.

На стіні висів годинник із маятником. Кварцові годинники він не любив, у нього всюди стояли механічні, і він сам їх заводив щосереди. Зараз маятник гойдався рівно.

Цок-так, цок-так. У кабінеті більше не було жодного звуку. Він сів у крісло.

Крісло в нього було велике, шкіряне. Старе, ще з 1985 року. Коли він сідав, шкіра рипіла.

Зараз вона рипнула один раз. Савченко відкрив праву шухляду столу. Дістав записник.

Маленький, у червоній шкірі, з літерою «с», витисненою на обкладинці. Відкрив на літері «л». Знайшов один рядок без прізвища, тільки ініціали «л», «б» і шестизначний номер.

Зняв слухавку міського телефону. Набрав. «Алло! Леоніде Борисовичу? Микола.

Голос на тому кінці був сиплуватий, як у людини, яка нещодавно прокинулася й іще не курила. Ранувато якось. Що в тебе? Леоніде Борисовичу, мені треба терміново.

Я до тебе під’їду за годину. У мене тренування об 11. Я не на тренування.

Я у справі. Терміново. У справі, а тренування потім.

У слухавці замовкли. Потім голос змінився, став рівний, сухий, ніби говорила зовсім інша людина. Що сталося? По телефону не можу.

Ти ідіот, Миколо. Леоніде Борисовичу, я не ідіот. Я до тебе їду.

Слухай мене уважно. Якщо ти зробив те, про що я подумав, ти в повній дупі. Якщо не зробив, ти марнуєш мій час.

Що саме сталося? Савченко облизав губи, подивився на недоторкану чарку коньяку. Прокурорка. У відрядженні.

З обласного центру. По нашій справі. І? Не доїхала.

Де вона зараз? Жива. У вузловому місті. Із нею група Мельника.

У слухавці запала пауза. Довга. Секунд п’ять.

Потім Леонід Борисович, колишній полковник колишньої спецслужби, нині директор охоронного підприємства, колишній куратор Савченка з 1988 року і теперішній його покровитель, сказав тихо й рівно. Миколо, ти дурень. Ти розумієш, що ти дурень? Леоніде Борисовичу, ти розумієш? Прокурорка у відрядженні — це не коханка в купе.

Це не свідок із сільської місцевості. Це стаття. Це довічне за тодішнім кодексом.

Це вища міра. Навіщо ти її чіпав, Миколо? Навіщо? Вона їхала до Тарасенка. У неї були матеріали справи, розумієш? У неї були матеріали.

І ти що, вирішив її зняти? Не зняти. Просто прибрати з маршруту, щоб не доїхала. Хто виконував? Рома Кравченко й Тарасенко.

У слухавці знову стало тихо. Савченко почув, як Леонід Борисович шумно видихнув через ніс. Це означало, що Леонід Борисович дуже злий.

Якби він не був такий злий, він би мовчав. Коли Леонід Борисович мовчав, це було нормально. Коли він видихав через ніс, це було погано.

Тарасенко. Що Тарасенко? Ти Тарасенка зробив виконавцем. Тарасенка, який за добу мав дати показання.

Тарасенка, у якого підписка про невиїзд. Тарасенка, у якого дружина двадцять років на залізниці й знає кожного другого в системі. Миколо, ти розумієш, що Тарасенко — це слабка ланка.

Тарасенко не витримає першого ж допиту. Тарасенко за годину після арешту здасть тебе, здасть мене, здасть усіх. Я розумію.

Ти нічого не розумієш. Миколо, слухай мене уважно. Зараз ти сидиш у себе в кабінеті й не рухаєшся.

За сорок хвилин до тебе під’їде машина. Тебе відвезуть до мене. Ми розберемося, як за тобою підчистити.

Зрозуміло? Леоніде Борисовичу. Тарасенко. Що Тарасенко? З Тарасенком я сам розберуся.

Миколо, я сам розберуся. Я знаю, як. Не лізь.

Миколо, ти зовсім…» Савченко поклав слухавку, не дочекавшись, поки той закінчить. Це було перше його серйозне рішення за весь ранок. Він кинув слухавку своїй «криші». Тій людині, якій звітував шість років. Він зрозумів у цю секунду, що Леонід Борисович, якщо візьме ситуацію під свій контроль, пожертвує ним…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇