Вони викинули її з тамбура в нічний ліс, забувши перевірити документи в її сумочці

Василь Андрійович. Голос, як завжди, низький, повільний, без емоцій. Мельник біля телефону.

Оксана видихнула. Заплющила очі. Сказала тільки одне слово.

Те саме. Те, яке було написане олівцем на останній сторінці блокнота в його кабінеті. Сім літер.

У слухавці повисла пауза на дві секунди. Дуже тихо. Дуже рівно.

Оксано. Де ти? Околоток 112, 42-й пост. Лінія залізничної магістралі.

Між останньою великою станцією й вузловим містом. Точну прив’язку дасть обхідник Федір Лукич. Мене викинули з сьомого вагона поїзда номер 44 о першій ночі.

Я ціла. Документи в купе. Двоє виконавців.

Провідник Роман, прізвища не знаю, і бригадир Тарасенко Максим Павлович. Замовник. Фігурант номер 3 у справі 14 дріб 94.

Чекаю допомоги. Мельник мовчав. Довго.

Секунд вісім він мовчав. Потім сказав тихо. Оксано, я тебе чую.

Я тебе забираю. Передай слухавку обхідникові. Передаю.

Вона простягнула слухавку Федору Лукичу. Він узяв, притис до вуха. Слухаю.

І довго слухав. Хвилини три. Мовчки.

Тільки двічі сказав «так точно». Потім сказав: «Зрозумів». Поклав слухавку.

Повернувся до Оксани. Подивився на неї. Доню, за дві години сюди прийде дрезина з наступного вузлового пункту.

З нашими людьми. Сказали нікого в будку не пускати. Сказали про тебе нікому.

Сказали навіть мені самому забути, кого я бачив. Розумієш? Розумію. Я сиджу.

І піч підтоплю. І чаю наллю. У мене варення є.

Малинове. Ти зараз солодкого попий. Тобі треба.

Він встав. Підкинув у буржуйку три поліна. Дрова затріщали.

Дістав із шафки чавунний чайник. Поставив на плиту. А в обласному центрі Василь Андрійович Мельник стояв біля свого столу й дивився у вікно.

Мельник зняв слухавку другого телефону, внутрішнього, міського, і набрав чотиризначний номер. На тому кінці відповіли відразу. Машину до під’їзду.

Бригаду А. Повне спорядження. Адресу скажу в машині. Час на вихід п’ять хвилин.

Поклав слухавку, знову підняв. Набрав інший номер. Алло, Дмитре? Це Мельник.

Сядь. Сядь, я сказав. Оксана жива.

На тому кінці щось упало. Склянка чи горнятко. Задзвеніло по підлозі.

Потім стало тихо. Дуже тихо. За сорок хвилин оперативна група обласної прокуратури в супроводі наряду транспортної поліції вже їхала на останню велику станцію.

За адресою постійного місця проживання провідника пасажирських вагонів Кравченка Романа Олеговича, де жила його вагітна дружина.

А поїзд номер 44 тим часом підходив до сусіднього обласного центру. У сусідньому обласному центрі біля сьомого вагона змінювалася поїзна бригада. Це було планово.

Кравченко й Тарасенко мали здати зміну й повернутися на захід зустрічним складом. Попутку їм організував той самий фігурант номер три, у якого в кишені лежало розпорядження лінійного відділу на перевірку саме їхнього вагона. Вони обоє знали, що із сусіднього обласного центру повертаються як звичайні пасажири за службовими проїзними.

Вони обоє не знали ще однієї обставини: у шостому купе пасажирського поїзда номер 44 під матрацом біля самої стінки полиці, у вузькій щілині між матрацом і дерев’яною обшивкою, лежав маленький срібний предмет у формі сердечка. На звороті було гравіювання із семи слів: «Мамі від Катрусі. Перше вересня 1994 року».

І його поки що ніхто не шукав. Кабінет Миколи Петровича Савченка містився на четвертому поверсі будівлі регіонального відділення дороги в обласному центрі на розі двох центральних вулиць.

Вікно виходило на сортувальну гірку. Звідси було видно маневрові тепловози, що штовхали склади по гірках, і чути їхній низький протяжний гудок, коли вони підходили до стрілок. Савченко цього гудка не помічав.

За 23 роки в кабінетах різного калібру він навчився не чути звуків залізниці. Він помічав тільки тишу. Тиша в цих місцях означала, що щось пішло не так.

О 9.28 ранку в його кабінеті була тиша. Савченко сидів за столом і читав ранкове зведення. Зведення було звичайне.

Учорашнє навантаження по вузлах, втрати часу через несправності, дві аварії на стрілках, одна затримка у вузловому місті на 40 хвилин без зазначення причини. Це було нормально. Затримки по 40 хвилин у вузловому місті траплялися двічі на тиждень.

Він перегорнув сторінку. Відпив півсклянки міцного чаю зі склянки в срібному підскляннику з гравіюванням «50 років залізничного відомства». На столі перед ним лежав телефон.

Телефон був внутрішній, із прямим службовим зв’язком. Чорний, із двома зеленими лампочками-індикаторами. Лампочки не горіли.

О 9.31 ліва лампочка замиготіла. Савченко зняв слухавку. «Слухаю»…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇