Вони загнали старого в глуий ліс, не підозрюючи, що в темряві він виявиться зовсім не таким безпорадним

— Цього діда ми складемо за п’ять хвилин, — сказав Студень, натягуючи тонкі шкіряні рукавички. Він рідко виїжджав сам. Але любив дивитися, як ламаються вперті, а цей старий зачепив його самолюбство.

Темрява впала на ліс рано й одразу, без сутінків, як завжди буває взимку в цих місцях. До далекого кордону зимником прийшли семеро. Фари загасили заздалегідь, а останні кілометри машини кралися тихо, на малому ходу.

Студень із двома людьми лишився біля машин, кутаючись у дублянку. Усередину, по старого, він відрядив чотирьох: Лома, молодого із сіпаючою повікою, який усю ніч точив на діда зуб, і ще двох, поважчих.

У віконці кордону жеврів слабкий синій вогник. Один на всю хату.

— Спить старий. — Молодий усміхнувся. — Видно, горілки на дорогу хильнув.

Вони не знали одного. Степан уже багато років не знав міцного сну — відтоді, як скінчилася його колишня робота.

А робота в нього була така, про яку в селищі не знав ніхто. І слава богу, що не знав.

У важкі, голодні роки, коли закон у цих краях був один — ліс, Степана наймали для справи, яку більше не міг робити ніхто. Він був ловчим. Слідопитом.

Коли з далеких таборів утікали найзапекліші, ті, кого й конвой боявся, по їхньому сліду пускали не солдатів. Солдати в лісі сліпли й гинули. По сліду пускали Степана.

Він міг іти за людиною тижнями — по зламаній гілочці, по прим’ятому моху, по тому, як звір шарахається вбік. Він читав ліс, як інші читають буквар. Він знав стежки, яких нема на жодній карті, — броди, перевали, грузькі болота, де чужак тонув без сліду.

І він завжди доводив справу до кінця. Його вчили брати живим того, хто живим даватися не хотів. Тихо, в темряві, без шуму й без крові, якщо можна, без крові.

А якщо людина хапалася за ніж чи за обріз… Що ж, ліс умів прибирати за собою і тоді. Серед утікачів про нього ходила глуха слава. Казали, що лісом іде людина, якої не чути й не видно, що вона не спить і не мерзне, що вона візьме втікача там, де той вважав себе в цілковитій безпеці — біля вогнища, уві сні, на перепочинку.

Бувало, найвідчайдушніші, почувши, що по їхньому сліду пустили того самого ловчого, сідали на пеньок і чекали, склавши руки. Так було менше шансів дістати кулю чи удар ножем у темряві. Його боялися дужче, ніж морозу й вовків…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇