Ворон наблизився до малюка так обережно, що довколишні не одразу зрозуміли її наміри..

Після цього спроби повторювалися дедалі частіше. Гнат перелітали на невеликі відстані, гучно працював крилами, то промахувався, то раптом тримався краще, ніж раніше. Він підіймався вище, затримувався в повітрі на зайву секунду, і кожна така секунда викликала в родини радість, перемішану з тривогою.

Вони розуміли, що врятували не кімнатного улюбленця. Ворон лишався диким птахом, хай як спокійно він приймав турботу і хай як звично звучали для нього домашні голоси. Дорослі знали: одного дня він підніметься над деревами, перемахне через паркан, зникне в небі й більше не повернеться. Так було б правильно, але гірко.

Коли Гнат отримав змогу літати без обмежень, його ніхто не стримував. Для нього не влаштовували кліток, не замикали дверей, не перетворювали вдячність на полон. Йому давали простір, і він користувався ним: відлітав на гілля, сідав на дах, кружляв над двором, зникав за деревами.

Та щоразу повертався. Іноді з’являвся на паркані, іноді — на краю сараю, іноді спускався туди, де Тимко порався у дворі. Спершу батьки пояснювали це звичкою: птах пам’ятав місце, де його годували й не кривдили. Потім стало важче вважати те, що відбувається, лише звичкою.

Варто було хлопчикові вийти надвір, як Гнат ніби виникав із повітря. Він міг сидіти на гілці ще до того, як розчинялися двері, наче заздалегідь стежив за домом і чекав знайомого кроку. Іноді з’являвся трохи пізніше, сідав поблизу й нахиляв голову з увагою, схожою на впізнавання.

Тимко радів без вереску й метушні. Він уже знав: гучний захват може зруйнувати довіру. Хлопчик підводив обличчя, усміхався й промовляв якісь прості слова. Їхній сенс був не в самих словах, а в м’якій інтонації, яку птах навчився розуміти. Гнат відповідав поворотом голови, переступав лапами, інколи тихо каркав, ніби відзначав: він тут.

Найчастіше вони зустрічалися біля пісочниці. Тимко будував дороги, насипав вежі, возив по піску машинки. Гнат влаштовувався поруч і стежив за кожним рухом так уважно, ніби вивчав його. Потім раптом відходив, підхоплював дзьобом невеличкий камінець і приносив назад.

Спершу камінці падали куди завгодно: на дорогу, біля колеса, просто на піщану гірку. Тимко сміявся, обережно перекладав знахідку, а Гнат, здається, сприймав це як продовження гри. Поступово в них склався порядок без правил: хлопчик будував, птах приносив матеріал, і обоє трималися цієї дивної угоди так природно, ніби вона існувала завжди. Кожен новий камінець лягав поруч із вежами, наче Гнат і справді брав участь у будівництві…