Ворона три місяці сідала на дах однієї машини на штрафмайданчику. Коли розкрили — ПОСИВІЛИ від побаченого

— Це ти принесла? — тихо спитала вона, обернувшись до ворони.

Птаха мовчала. Дивилася просто, не кліпаючи.

Галина Данилівна довго стояла над капотом і думала, брати сережку чи не чіпати. Візьме — скажуть, привласнила чуже. Лишить — хтось помітить, забере, і тоді вже нічого не доведеш. Зрештою вона дістала старий кнопковий телефон і сфотографувала знахідку. Знімок вийшов мутний, але сережку й гілочки розібрати було можна.

Увечері, коли Арсен Ілліч приїхав на останню перевірку, вона покликала його до седана. Він ішов невдоволено, дорогою бурчав, що йому ще журнал закривати, та біля капота все ж нахилився.

— Ну сережка, — сказав він. — І що?

— Ворона три місяці сюди прилітає. Я рахувала. Тепер ще й оце носить.

— Галина Данилівно, ворони блискуче люблять. Поцупила десь, притягла туди, де сподобалось. Із дитинства таке пам’ятаю.

— На одну машину з двох сотень?

— Я не пташиний лікар.

— Дізнайся про Литвиненка. Що з ним сталося.

— Навіщо тобі це?

— Іллічу, будь ласка.

Кравченко глянув на її обличчя: спокійне, втомлене, без скарг, але з тією тихою твердістю, яку він поважав і трохи остерігався.

— Гаразд, — сказав він. — Завтра спробую через довідкову. Більше нічого не обіцяю.

— Більше й не треба.

Коли він пішов, Галина Данилівна повернулася в будку, налила чаю й стала гріти об кухоль пальці. Останній рік руки в неї мерзли особливо сильно. Вона дивилася на темний силует ворони й думала, що, можливо, все це вона сама вигадує від утоми. Удома помирає чоловік, грошей впритул, сил дедалі менше, і ось вона чіпляється за чужу машину й птаху, аби не думати про власну безпорадність.

Та три місяці — це не випадковість. Три місяці для ворони, для людини, для будь-якої пам’яті — надто багато…