Ворона три місяці сідала на дах однієї машини на штрафмайданчику. Коли розкрили — ПОСИВІЛИ від побаченого

Наступного дня Кравченко повернувся раніше, ніж звичайно. Двері в будку розчахнув без стуку, шапку тримав у руці, обличчя в нього було незвично зібране.

— Галина Данилівно, я дізнавався.

Вона відклала ручку.

— І?

— Роман Кирилович Литвиненко за адресою давно не живе. Сусіди сказали, що зник ще торік у березні. Заяву подавали, шукали, потім справа затихла. Півтора року вже.

Галина Данилівна повільно підвела очі.

— А машину забрали в квітні?

— Двадцять другого числа. З парковки біля лікарні. Три дні стояла без оплати й без власника, потім викликали евакуатор.

Вони помовчали. За вікном ворона сиділа на даху, а на капоті, невидимі звідси, лежали гілочки й сережка.

— Іллічу, — сказала Галина Данилівна, — якщо людина зникла, а потім її машина раптом опиняється біля лікарні, що це означає?

— Означає, що я не слідчий.

— Означає, або він сам туди приїхав і пішов, або хтось приїхав на його машині.

— Може, й так.

— А хтось же цим займався.

— Займалися. Дружина заяву писала. Потім вирішили, що сам пішов. Так часто пишуть, коли кінців немає.

Галина Данилівна встала. Зняла з цвяха сумку, наділа пуховик.

— Я в відділок з’їжджу. Години на півтори. Підміниш?

— Ти серйозно? Через птаху й сережку?

— Через людину, яка зникла. І через машину, до якої три місяці прилітає одна й та сама ворона.

— Це не наше діло.

Вона глянула на нього втомлено, але прямо.

— Я щодня їду сюди від Павла й думаю, що просто відбуваю час. Що нічого не можу змінити ні вдома, ні тут. А зараз уперше за довгий час мені здається, що я маю зробити саме це. Не питай чому. Я сама до пуття не поясню.

Кравченко потер шию, відвернувся до вікна, знову подивився на неї.

— Іди. Посиджу.

Вона доїхала до найближчого відділку невеликим рейсовим автобусом. Усередині було душно, пахло мокрими куртками й штукатуркою. Біля стійки при вході вона сказала, що їй потрібен слідчий, який вів справу Романа Литвиненка.

— Ви родичка? — спитав співробітник за стійкою.

— Ні. Свідок. Працюю на майданчику, де стоїть його машина.

Її попросили зачекати. Вона сіла на жорстку лавку біля стіни й стала дивитися на потертий лінолеум. Люди проходили повз, ніхто не затримував погляду. Галина Данилівна сиділа рівно, сумку тримала на колінах двома руками, ніби в ній лежала не мутна фотографія сережки, а щось важке й живе.

Хвилин за двадцять із коридору вийшов молодий чоловік у цивільному. Років тридцяти, коротко стрижений, у тонких окулярах. Він зупинився перед нею.

— Це ви питали про Литвиненка?

— Я.

— Андрій Назарович Коваль. Я займався цим матеріалом. Що у вас?

Галина Данилівна підвелася.

— У нас на штрафмайданчику стоїть його машина. На неї вже три місяці прилітає ворона. Одна й та сама. З білим пером на крилі. Сьогодні вона принесла на капот сережку.

Коваль нічого не сказав одразу. Тільки уважно подивився на неї, потім на телефон, який вона простягнула.

— Покажіть.

Вона відкрила знімок. Слідчий нахилився ближче, збільшив мутну картинку, затримав погляд на маленькому рожевому камінці.

— Сережка зараз там?

— Там. Я не чіпала.

— Ви хочете, щоб я приїхав і подивився?

— Я хочу, щоб ви один раз не відмахнулися. Якщо там нічого немає, я піду й більше не потурбую. Але мовчки дивитися далі не можу.

Він зняв окуляри, протер скельця краєм рукава, знову надів. У його обличчі майнуло щось неприємне — не роздратування, а пам’ять про власну помилку. Галина Данилівна раптом зрозуміла, що цей молодий чоловік уже не відмахнувся…