Ворона три місяці сідала на дах однієї машини на штрафмайданчику. Коли розкрили — ПОСИВІЛИ від побаченого

Коли стемніло, Коваль підійшов до будки. Обличчя в нього було бліде від холодного світла ліхтаря.

— Галина Данилівно, можна поговорити?

Вона впустила його всередину. Кравченко одразу сказав, що вийде покурити, й щільно причинив двері.

Коваль сів навпроти вікна, дістав блокнот.

— Я всього сказати не маю права. Але дещо ви повинні знати, бо будете свідком у справі. Готові дати показання?

— Звісно.

Він записав її дані, поставив кілька уточнювальних запитань: коли вперше помітила птаху, як відрізняла її від інших, у які години бачила, чи торкалася сережки, хто був поруч. Потім закрив ручку й кілька секунд мовчав.

— У машині був тайник. Не один. Документи, фотографії, готівка, записник. Усе сховано навмисно. Схоже, Литвиненко сам залишив автомобіль біля лікарні, розраховуючи, що його відвезуть сюди. Він зник не випадково.

— Від кого він ховався?

— Поки не знаю. Але імена в записнику є. Перевірятиму.

— А ворона?

Коваль утомлено всміхнувся краєчком губ.

— От про ворону я теж хотів спитати. Вдень дзвонив знайомому, який розбирається в птахах. Він сказав: ворони добре пам’ятають людей, місця, гнізда. Якщо ця птаха знала власника машини або іншу птаху, пов’язану з ним, вона могла повертатися за запахом, за пам’яттю, за звичкою. Не так, як собака шукає слід, звісно, але достатньо, щоб триматися одного місця.

— Ви думаєте, вона була його?

— Можливо. Або знала його. У багажнику під обшивкою знайшли маленьку пластикову переноску. Усередині лежали солома, рештки гнізда й кістки маленької пташки.

Галина Данилівна опустила погляд. У будці раптом стало тісно й холодно.

— Пташеня?

— Швидше доросла ручна птаха або підросле пташеня. Точно скажуть спеціалісти. Але переноску не винесли. Вона лишилася в машині. І якщо ця ворона прилітала до того, хто був усередині…

Він не договорив. Та й не треба було.

Галина Данилівна підвелася, підійшла до вікна. У дальньому кутку темніла опечатана машина. Дах був порожній.

— То виходить, вона весь цей час прилітала до свого?

— Можливо.

— А сережку принесла, щоб ми помітили?

Коваль потер перенісся.

— Як слідчий я не можу так стверджувати. Ворони люблять блискучі предмети. Могла підібрати десь, принести сюди, бо це місце стало для неї складом або точкою чекання. Але якщо питаєте по-людськи…

— По-людськи?

— Тоді мені здається, що вона хотіла, аби на машину нарешті подивилися.

Галина Данилівна кивнула. Саме це вона й відчувала зранку…