Ворона три місяці сідала на дах однієї машини на штрафмайданчику. Коли розкрили — ПОСИВІЛИ від побаченого

Спеціалісти приїхали ближче до вечора. Двоє в синіх комбінезонах несли валізи з інструментами, третій, старший, із фотоапаратом на ремені, весь час дивився під ноги, вибираючи місце, куди ступити між калюжами й битим гравієм.

Коваль зустрів їх біля воріт, швидко пояснив, що знайдено, і повів у дальній куток. Галина Данилівна лишилася біля будки. Кравченко, не знаючи, куди подіти руки, то розгортав журнал, то закривав, то виходив на ґанок, ніби міг допомогти самим своїм присутністю.

— Завтра я тебе надовго відпустити не зможу, — сказав він, не дивлячись на неї. — У нас короткий день і папери.

— Я й не прошуся.

— Слідчий, здається, нормальний. Не з тих, що одразу гарчать.

— Молодий ще.

— Молодий, а вже очі втомлені.

Вони замовкли. Біля седана почалася робота. Спершу машину знімали з усіх боків: загальний вигляд, дах, капот, багажник, зазор біля паркану, плями на асфальті. Потім старший узявся знімати гілочки. Не жменею, а по одній, кожну — в окремий пакет.

Галина Данилівна спершу здивувалася такій обережності, а потім зрозуміла: кожна гілка могла розповісти, звідки її принесла птаха. З якого дерева, з якого двору, з якого пустиря. Вона не знала, чи справді за такими речами можна щось встановити, але сама думка раптом здалася їй важливою: навіть суха гілочка здатна стати доказом, якщо хтось не полінується її роздивитися.

Найдовше возилися з вихлопною трубою. Старший ліг під машину на привезений килимок, інструменти тихо дзенькали, тканина шаруділа, хтось просив ліхтар. За двадцять хвилин він вибрався назовні й передав Ковалю запечатаний пакет. Слідчий заглянув усередину, обличчя його стало ще зосередженішим.

Потім відчиняли салон і багажник. Не ламали — працювали відмичками, акуратно, ніби машина була не іржавою старою з просілими колесами, а крихкою коробкою, де будь-який необережний рух міг знищити відповідь.

Ворона не поверталася. Минув час, потім другий. Галина Данилівна дедалі частіше підводила очі до неба, та чорного силуету з білим пером не було. І чомусь вона вже майже не сумнівалася: птаха зробила своє. Більше сидіти на цьому даху їй не потрібно…