Вовчиця 3 ночі приходила до однієї могили й розривала землю. Лісник не витримав і прийшов

Мабуть, не довіра, не цікавість і навіть не бажання пересвідчитися, що вціліле дитинча виживе. Просто, якщо вже ніч дійшла до такого, він не міг обірвати її на півдорозі. Він схопив ліхтар і пішов слідом.

Спуск за кладовищем був крутий, глинистий. Дощ зробив його майже скляним. Вовчиця йшла повільно, ніби розуміла, що людина однаково не встигне за швидким звіриним ходом.

Кілька разів вона озиралася. Богдан насилу втримувався на ногах, чіплявся за кущі, один раз ледь не поїхав униз навколішки. Унизу, біля підмитого схилу, під поваленою сосною чорніла нова нора.

Не справжня глибока нора, а радше сховок під корінням, набитий сухою травою, мохом і шерстю. Вовчиця зникла там на хвилину. Потім знову висунулася.

Живе вовченя тонко, слабо пискнуло. Богдан зупинився за кілька кроків. Ближче підходити він не став.

Він і так уже переступив усе, що сам вважав можливим. Він просто стояв під дощем і слухав, як з-під коріння долинає це ледь чутне, але вперте дихання життя. А потім поруч, усередині того самого сховку, щось коротко стукнуло, ніби зуби об корінь.

Вовчиця знову вийшла назовні. Тепер у її пащі нічого не було. Вона стояла на мокрій глині, груди важко ходили.

На секунду Богдан побачив, як вона трохи підтискає хвору лапу. І зрозумів. Вона не тільки рила всі ці ночі.

Вона тягала дитинчат, рила, поверталася. Намагалася дістатися. Знову йшла вниз до нової лежанки і знову підіймалася до могили.

З пораненою лапою. У холоді. Під дощами.

І приходила однаково. Богдан повільно присів навпочіпки й сам не помітив, як сказав уголос: «Вона б тебе пожаліла».

Вовчиця не ворухнулася. Він сказав це не звірові. Матері.

Пам’ять накрила так різко, що навіть подих збився. Мати сиділа тоді в сараї. Поруч із молодою сірою вовчицею.

Тією самою. Із залізною петлею на лапі. Вперта, сива, у старому ватнику.

Він кричав, що це безумство, а вона відповідала тихо, ніби йому не сорок, а десять: «Ти весь час думаєш, що звір приходить тільки по м’ясо або зі злості. А він найчастіше приходить тоді, коли більше йти нікуди».

Богдан тоді грюкнув дверима й пішов. Тепер ці слова повернулися з такою точністю, що його аж пересмикнуло. Треба було повертатися до могили.

Осілий край так і стояв на підпорах. Якщо не закінчити це ще вночі, до ранку дощ розмиє все остаточно. Він підвівся…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇