Втомлена медсестра після зміни випадково сіла не в ту машину — і ця помилка змінила весь вечір

— Так. До окремого розпорядження.

Оксана нарешті взяла конверт. Папір був неприємно гладкий. Вона пробігла очима рядки, склала аркуш назад, поклала його на стіл і повільно випросталася.

Її обличчя не змінилося. І саме це, мабуть, було найважчим для Марини.

— Дякую, що сказали мені самі.

— Оксано, — Марина трохи нахилилася вперед. — Я на твоєму боці в межах того, що можу зробити офіційно.

— Я знаю.

— І поза цими межами теж, — додала вона тихіше.

Оксана затрималася на секунду. У грудях щось здригнулося, але вона не дозволила цьому вийти назовні. Зараз їй потрібна була не м’якість. М’якість могла розгорнути те, що вона тримала всередині надто міцно.

— Мені треба йти до пацієнтки, — сказала вона.

— Іди.

Коридор четвертого поверху зустрів її звичним життям клініки. Хтось котив стійку з крапельницею. За постом тихо дзвонив телефон. Із сусідньої палати долинав приглушений голос лікаря. Світ продовжував рухатися так, ніби в руках Оксани не опинився папір, здатний перекреслити роки бездоганної роботи.

Вона підійшла до сестринського поста, взяла карту Лідії Степанівни, відкрила записи нічної зміни й почала читати.

Кожен рядок вимагав уваги. Показники, препарати, час сну, тривожність, дихання. Вона змусила себе зосередитися на цифрах, бо цифри принаймні не вдавали з себе щось інше. Вони були тим, чим були. Тиск. Пульс. Температура. Насичення крові киснем.

Надія підійшла збоку. Вона нічого не спитала одразу. Поставила поруч папку з бланками, поправила бейдж, подивилася на Оксану так, як дивляться люди, які вже знають новину й усе одно не хочуть вимовляти її першими.

— До тебе дійшло? — спитала Оксана, не піднімаючи очей.

— Тут стіни тонші, ніж хотілося б, — відповіла Надія. — Мені дуже шкода.

— Не треба.

Надія замовкла.

— Справді, не треба, — м’якше повторила Оксана. — Жалість зараз тільки заважає.

Це прозвучало різкіше, ніж вона хотіла, але Надія не образилася. У лікарні люди швидко вчаться розрізняти грубість і спробу не розсипатися.

— Я поруч, — сказала вона просто.

Оксана кивнула, закрила карту й пішла до палати 407.

Лідія Степанівна сиділа в ліжку, відкинувшись на подушки. На колінах лежала розгорнута книжка, але погляд був спрямований не на сторінки, а у вікно. Ранок був мутний, світло — сіркувате, без ясного сонця. Таке світло не освітлювало кімнату, а ніби рівномірно розкладало по ній втому.

— Доброго ранку, Лідіє Степанівно.

Літня жінка повернула голову. Усміхнулася, але Оксана помітила: усмішка прийшла не одразу. На частку секунди пізніше, ніж зазвичай. І очі були іншими — не хворими, не наляканими, а безсонними.

— Доброго ранку, дитино.

Оксана підійшла до ліжка, звично перевірила тиск, температуру, дихання. Руки працювали точно. Вони вміли робити своє навіть тоді, коли всередині все було не так.

— Ніч була спокійною?

— Довгою, — відповіла Лідія Степанівна.

Оксана занесла показники в карту.

— Болі не було?