Випадкова знахідка на кладовищі змусила могильників зупинити роботу й покликати свідків

Єгор лише розвів руками.

— Звідки мені знати? Може, звичай якийсь. Давно ж було.

— Який іще звичай? — Денис насупився. — Марія була простою літньою жінкою. Жила тихо, нікого не чіпала.

— У старих усяке в голові буває, — знизав плечима Єгор. — Може, вигадали колись. Нам-то що?

Єгор хотів якнайшвидше закінчити й піти. Його мало цікавили давні таємниці. От якби в труні лежали гроші чи коштовності — тоді інша річ. А ветха лялька, захована під землею багато років тому, здавалася йому дивиною, але не приводом затримуватися під палючим сонцем.

Денис же не міг відмахнутися. Цікавість у ньому була сильніша за страх. Він підійшов до пам’ятника, потемнілого від часу. Літери на ньому майже стерлися, але, придивившись, він зміг розібрати ім’я.

Андрій Сєров.

Денис тихо присвиснув. Усе сходилося: чоловік Марії помер рівно сорок років тому. Якби прожив довше, зараз йому було б за сімдесят. А тепер, подумав Денис, Марія лягла поруч із ним. Знову разом.

Він уже хотів відвернутися, але погляд ковзнув нижче, до самого підніжжя пам’ятника. Там, під шаром бруду й моху, був ще один ледь помітний рядок. Денис присів, провів пальцями по каменю, очищаючи літери.

Лілія Сєрова.

Усього один день життя.

Та сама давність. Сорок років.

У Дениса пересохло в роті.

— Оце так… — видихнув він….