Випадкова знахідка на кладовищі змусила могильників зупинити роботу й покликати свідків
Вона намагалася дихати рівно, але не виходило. Думки про дитячу труну, про Лілію, про Марію металися в голові, не даючи перепочинку. Втома накотила раптово, важкою хвилею. Ніна заплющила очі й провалилася в сон.
Марія наснилася їй такою, якою лежала сьогодні в труні. Бліде обличчя, тихо опущені кутики губ, нерухомі тонкі руки. Тільки очі були живими — тривожними, з холодним блиском.
Вона простягнула руки до Ніни.
— Якщо моя дівчинка жива, знайди її, Ніночко, — прошепотіла Марія. — Не дай моїй душі блукати без спокою.
Ніна здригнулася й прокинулася.
У кімнаті було темно. Серце билося швидко, ніби вона справді почула голос Марії не уві сні, а поруч, біля самого обличчя.
— Я знайду, — сказала Ніна ледь чутно. — Якщо це правда… я мушу дізнатися.
Вона підвелася й почала шукати. У шафі, між старими хустками й акуратно складеними речами, знайшовся пожовклий фотоальбом. Ніна вийняла його обережно, як крихку реліквію, і сіла біля вікна.
З перших сторінок на неї дивилася маленька Марія. Дівчинка з величезним бантом, тонкими руками й серйозними очима. Потім — підліток. Потім — молода дівчина, вродлива, худенька, темноволоса. Ніна раптом упіймала себе на дивній думці: Марія в молодості була схожа на неї саму. Той самий овал обличчя, той самий погляд — відкритий, довірливий, трохи наляканий перед великим світом.
На багатьох фотографіях поруч із Марією стояла світловолоса дівчинка. Потім дівчина. Вони були разом у дитинстві, у шкільні роки, на прогулянках, на святах, навіть на весіллі Марії й Андрія.
На звороті одного знімка зберігся вицвілий напис:
«Дорогій Маші від Віри. На довгу пам’ять».
Ніна довго перебирала фотографії, намагаючись знайти в них відповідь. Годинник давно перевалив за північ, а вона все сиділа над альбомом. Ім’я Віри чіплялося за свідомість. Чомусь їй здавалося важливим, що саме ця дівчина так часто була поруч із Марією.
Під ранок Ніна знову задрімала.
Розбудив її гучний стукіт у двері. Вона здригнулася всім тілом, не відразу розуміючи, де перебуває.
На порозі стояла Тамара, сусідка Марії.
— Ніночко, це ти тут? — спитала вона, зазираючи до кімнати. — Я почула шарудіння. Подумала, раптом хтось чужий заліз. Дім тепер порожній, мало що…
— Це я, Тамаро. Не хвилюйтеся…
