Випадкова знахідка на кладовищі змусила могильників зупинити роботу й покликати свідків
Ніна хотіла зачинити двері, але сусідка не йшла. Її погляд був сповнений тієї самої цікавості, від якої Ніну вже нудило.
— А все ж дивно, — протягнула Тамара. — Що ж із Маріїною донькою сталося? Чому в трунці лялька? Може, кістки зовсім зотліли? Але ж лялька лишилася…
Ніну пересмикнуло. Вона стиснула пальці так сильно, що нігті вп’ялися в долоню.
Тамара ніби не помічала її стану.
— Загадка, прямо сказати, страшна. А спитати вже ні в кого. Раніше, як траплялося щось незрозуміле, люди до однієї жінки ходили. Вона тут недалеко жила, в лісі. Селіною звали. Дивна була, казали, бачила те, чого інші не бачать. Марія теж до неї ходила, коли дитину просила.
Ніна підвела очі.
— Де вона жила?
— Точно не скажу, пам’ять уже не та. Осторонь від селища, ближче до хащі. Хатинка там була стара.
Тамара невдовзі пішла, але Ніна вже не могла заспокоїтися. Розум казав, що це марна трата часу, що стара ясновидиця могла давно померти або переїхати. Але сон Марії, фото з Вірою й дивні слова сусідки зв’язалися в одну тривожну нитку.
Ніна пішла до лісу.
Вона довго блукала між деревами. Гілки чіплялися за одяг, під ногами хрустіли сухі сучки. Надія танула з кожною хвилиною. Уже майже зневірившись, Ніна вирішила повертати назад, але раптом побачила попереду перекошену хатинку. Дах просів, стіни потемніли, але у вікні жевріло слабке світло.
Ніна постукала.
Двері відчинила молода жінка з уважними темними очима.
— Добрий день. Тут живе Селіна? — спитала Ніна.
— Жила, — відповіла жінка. — Уже п’ять років, як її немає.
Ніна опустила очі. Остання ниточка обірвалася.
— А навіщо вона вам? — спитала незнайомка. — Я Рада, її онука. Теж дещо вмію. Заплатите — допоможу, чим зможу.
Ніна не встигла відповісти. Рада вже помітила гаманець у її руці й спритно витягла кілька купюр.
— Цього вистачить. Що треба? Кохання повернути? Відвадити когось? Гроші притягнути?
— Мені треба знайти людину, — сказала Ніна. — Точніше, доньку однієї жінки.
Вона простягнула фотографію молодої Марії.
Рада взяла знімок. Довго дивилася на обличчя, водила пальцями по краях, то підносила картку ближче, то віддаляла. Ніна мовчала, затамувавши подих.
Нарешті Рада промовила:
— Ім’я Віра тобі щось каже?
