Я довго вірила поясненням чоловіка, але один запис показав, що справа була зовсім не у втомі

— Поки невідомо.

Він подивився на мене обережно.

— Ви думаєте, він може завдати шкоди собі?

Запитання вдарило в груди. Я згадала його слова про інше життя, його погляд, підпис під розлученням, лист, якого ще не бачила, але ніби вже відчувала.

— Не знаю, — сказала я. — Боюся, що так.

Уночі я знову не спала. Перед очима спливали перші роки з Кирилом. Тоді він був іншим — або мені здавалося, що іншим. Коли я хворіла з високою температурою, він дві ночі сидів поруч, міняв мокрі рушники, приносив воду. Одного разу я затрималася на роботі під зливою, а він майже дві години чекав біля входу, щоб відвезти мене додому. Ці спогади не були фальшивими. Просто потім поруч із ними виросло те, що неможливо виправдати.

Вранці прийшло повідомлення з незнайомого номера:

«Приїжджай на пустий берег біля старої дороги сама, якщо хочеш побачити Кирила востаннє».

Батько відразу помітив, як я зблідла.

— Що там?

Я показала телефон. Мама схопилася.

— Навіть не думай їхати!

Але я вже набирала Андрія Валерійовича. Він вислухав і сказав:

— Ми поїдемо з вами. Але ви виконуватимете інструкції.

За годину ми зупинилися біля пустельного берега. Погода була сіра, вітер сильний, хвилі з шумом били в бетонні брили. Поруч ремонтували дорогу, тому людей майже не було. Вдалині, на хвилерізі, сидів чоловік у чорній куртці.

Кирило.

Я вийшла з машини. Андрій Валерійович зупинив мене.

— Не підходьте надто близько.

Я кивнула, але все одно пішла вперед. Ноги тремтіли. Вітер бив в обличчя, волосся лізло в очі.

— Кириле.

Він озирнувся. Обличчя було сіре, змарніле. Рана, біль, безсоння і провина зробили його майже невпізнанним.

— Ти прийшла, — сказав він слабко.

— Навіщо ти мене покликав?

Він подивився на море.

— Хотів вибачитися востаннє.

— Ці слова вже нічого не виправлять.

— Знаю.