Я довго вірила поясненням чоловіка, але один запис показав, що справа була зовсім не у втомі

— Ні. Це не відповідь.

Він довго дивився на мене.

— Ти колись думала, що було б, якби ти тоді нічого не дізналася?

Я мовчала.

— Я б і далі жив боягузом. Удавав би, що нічого не відбувається. Переконував би себе, що якщо особисто не торкаюся, то ще не став таким, як вони.

По його обличчю текли сльози.

— Але я був гірший. Бо знав. І стояв поруч.

У мене стиснуло горло.

— Кириле, досить.

— Ні. Дай договорити. Коли Віктор приставив до мене пістолет на складі, я вперше зрозумів, що таке безпорадність. І тоді зрозумів, що ти жила з цим відчуттям усі ці місяці. З моєї вини.

Сирена почулася вдалині. Кирило повернув голову, потім знову подивився на мене.

— Якби можна було повернутися, я б обрав бідність, ганьбу, що завгодно. Тільки не той дім. Не той стіл. Не ті двері.

Я плакала. Я вже не кохала його як чоловіка, але в ньому залишалася людина, з якою була пов’язана моя молодість, мої надії, роки життя. Повністю відрізати це виявилося неможливо.

Він дістав із кишені конверт і простягнув мені.

— Тут рахунки. І всі гроші, які я отримав від батька. Передай постраждалим. Нехай хоч це буде правильно.

— Кириле, не роби цього.

Він відступив до краю.

— Уперше я хочу вчинити не як боягуз.

— Кириле!

Я кинулася вперед, але він уже розтиснув руки й ступив назад.

Мій крик потонув у вітрі. Я вдарилася колінами об холодний бетон, підповзла до краю й побачила лише скажену воду, білу піну й темне каміння. Його вже не було видно.

Позаду бігли люди. Андрій Валерійович схопив мене за плечі, хтось викликав рятувальників, хтось кричав у рацію. А я дивилася вниз і не могла навіть плакати. Усередині знову була та сама порожнеча, тільки тепер у ній звучав шум моря.

За годину тіло Кирила знайшли неподалік від берега, між камінням. Коли його підняли, приїхала Лідія Степанівна. Вона побачила сина й знепритомніла просто на мокрому піску.

У ту мить я зрозуміла, що за зло інколи платять не лише в’язницею, не лише грошима й ганьбою. Іноді розплата проходить через життя тих, кого ще недавно називали рідними.

Похорон Кирила був тихий. Не було тих важливих людей, які раніше приходили до їхнього дому, тиснули руку Павлові Мироновичу, говорили про проєкти й можливості. Не було гучних промов. Лише кілька родичів, запах ладану, плач Лідії Степанівни й фотографія Кирила, на якій він іще усміхався так, ніби попереду в нього звичайне життя.

Я прийшла. Не як дружина. Не як людина, яка пробачила. Я прийшла попрощатися з частиною свого життя, яка померла раніше за нього, але все ще боліла в мені.

Лідія Степанівна сиділа поруч із фотографією сина. Волосся в неї за ці тижні помітно посивіло. Побачивши мене, вона тихо сказала:

— Дарина…