Я довго вірила поясненням чоловіка, але один запис показав, що справа була зовсім не у втомі

Я підняла чарку, торкнулася губами краю й зробила вигляд, що відпила. Коли розмова відволікла чоловіків, я непомітно вилила вміст у серветку на колінах. Долоні стали вологими, серце билося так швидко, що я боялася видати себе самим лише диханням.

Пізніше, поки чоловіки сперечалися про якийсь проєкт, я нахилилася до сумки, ніби шукаю хустинку. Дістала камеру-розетку і, користуючись шумом розмови, вставила її в непримітну розетку біля винної шафи. Рухалася повільно, майже не дихаючи. Якби хтось обернувся, пояснити це було б неможливо. Але всі дивилися на Павла Мироновича, який щось доводив Тимофієві. Лише Лідія Степанівна на секунду повернула голову в мій бік, і мені здалося, що на її обличчі майнув переляк.

Близько першої я почала зображати слабкість. Я майже нічого не випила й їла обережно, але кілька ложок супу все ж проковтнула, щоб не викликати підозри. Легке запаморочення з’явилося насправді. Я торкнулася скроні, опустила погляд.

— Щось мені недобре, — сказала я тихо.

Лідія Степанівна завмерла з тарілкою в руках.

— Даринко, знову голова?

Павло Миронович одразу підвівся.

— Нехай відпочине. Кириле, проведи дружину.

Кирило підійшов і поклав долоню мені на спину. Від цього дотику мене ледь не пересмикнуло, але я змусила себе не реагувати. Він допоміг мені підвестися, довів до гостьової, поклав на диван і нахилився до самого вуха.

— Поспи трохи.

Голос був майже ніжний.

Двері зачинилися.

Одразу після цього клацнув замок.

Мене замкнули.

Кілька секунд я лежала, не сміючи вдихнути. У коридорі пролунали кроки. Чоловічі. Вони наближалися повільно, впевнено. Я лежала нерухомо, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. Кроки зупинилися за дверима. Потім я почула тихий смішок Віктора.

Слідом пролунав голос Павла Мироновича. Негучний, але виразний:

— Сьогодні засіб міцніший. Не розтягуйте.

Світ звузився до цієї фрази.

Отже, це не тиск. Не перевтома. Не випадковість. Вони справді щось домішували мені. Вони обговорювали дозування так спокійно, ніби йшлося про сіль у супі.

Ключ повернувся. Я заплющила очі й змусила себе дихати рівно. До кімнати увійшли троє. Спершу я відчула знайомий одеколон Кирила. Потім тютюновий запах Павла Мироновича. Потім чуже важке дихання — Віктор.

Кілька секунд ніхто не говорив.

— Камеру в коридорі вимкнули? — спитав Кирило.

— Вимкнув, — відповів батько.

— Її телефон?

— У мене.

Я похолола. Телефон був у сумці. Коли вони встигли забрати його? Я почула, як розстібається блискавка, як хтось перебирає мої речі.

Віктор тихо всміхнувся.

— Ця уважніша за попередніх. Із нею мороки більше.

Кирило різко кинув:

— Не лізь зайвий раз.

— Треба ж, — протягнув Віктор. — Дружину пошкодував? Пізно схаменувся.

Після цих слів у кімнаті стало страшно тихо. Потім Павло Миронович сухо сказав:

— Досить розмов. Швидше.

Кроки наблизилися до дивана. Хтось торкнувся коміра моєї блузки. Кожен м’яз у мені кричав, що треба схопитися, але двері були замкнені, а в кімнаті стояли троє чоловіків. Я змусила себе витримати ще мить.

І тут із вітальні долинув голос Лідії Степанівни:

— Павле, тобі телефонують по роботі!

Усі завмерли. Павло Миронович тихо вилаявся й вийшов. У кімнаті залишилися Кирило і Віктор.

— Старий нервує, — хмикнув Віктор.

Кирило відповів крижаним голосом:

— Роби, що маєш, і йди.

— Без тебе розберуся.

Він потягнув плед.

У цю секунду десь у вітальні пролунав ледь чутний електронний писк. Сигнал підключення. Камера працювала. Можливо, вона знімала лише вітальню. Можливо, захоплювала частину коридору. Я не знала. Але цей звук повернув мені сили.

Коли Віктор нахилився ближче, я різко зігнула ногу й ударила його в живіт так сильно, як тільки змогла. Він захрипів, відсахнувся й ударився об крісло. Я схопилася й кинулася до дверей. Кирило отямився швидше, ніж я розраховувала. Він схопив мене за руку.

— Дарина!

— Не чіпай мене! — закричала я.

Мій голос зірвався, став чужим, хрипким, повним жаху й люті. Я вирвала руку й притислася спиною до стіни. Віктор підвівся, тримаючись за живіт. Обличчя його налилося кров’ю.

— Ах ти…

Він ступив до мене, але в кімнату вірвався Павло Миронович. Побачивши, що я стою на ногах, він змінився на обличчі.

— Ти не спала?

Я несподівано розсміялася. Сміх вийшов нервовий, рваний, майже божевільний.

— А ви дуже сподівалися, що сплю?