Я довго вірила поясненням чоловіка, але один запис показав, що справа була зовсім не у втомі

Останні місяці Кирило не давав мені навіть випадково торкатися його телефона. Раніше він міг залишити його на кухні, попросити відповісти, коли був у душі, відкрити карту, прочитати повідомлення від підрядника. Тепер телефон завжди був поруч із ним. Пароль він змінив. Одного разу я взяла апарат просто подивитися час, а він різко вихопив його з моїх рук. Потім одразу усміхнувся, ніби нічого не сталося.

— Там робочі листування, — сказав він. — Не хочу, щоб ти випадково щось видалила.

Раніше я б повірила. Тепер ці слова звучали як слабка латка на прорваній тканині.

Однієї ночі Кирило прокинувся близько третьої й вийшов зі спальні. Я заплющила очі, вдаючи, що сплю. Замість кроків до ванної я почула тихе клацання розблокованого екрана. Бліде світло лягло на стелю. Я обережно прочинила повіки й побачила, що він стоїть у дверному прорізі й швидко набирає повідомлення. Писав, стирав, знову писав. Лише потім пішов далі.

Вранці він поводився як завжди. Одягнувся, поправив комір перед дзеркалом, поцілував мене в лоб.

— На вихідних до батьків, не забудь, — сказав він. — Вони просили приїхати раніше.

Я кілька секунд дивилася на його обличчя.

— Пам’ятаю.

Коли двері зачинилися, я дочекалася, поки ліфт поїде вниз, і сіла за ноутбук. Відкрила фотографії, зроблені під час минулого обіду, і почала збільшувати кожну деталь. Розглядала край дивана, скло шафи, складки пледа, тінь на стіні. Спершу нічого. Потім на другому знімку, у самому кутку, помітила частину руки.

Чоловічої руки.

На пальці був масивний перстень із темним каменем.

Такий перстень носив Павло Миронович. Я бачила його на сімейних святах, за столом, на старих фотографіях. Він часто постукував каменем по келиху, коли виголошував тости. У мене пересохло в роті.

Отже, поруч був не тільки Кирило. Отже, батько чоловіка теж перебував у кімнаті, поки я лежала непритомна.

Того ж дня я сказала на роботі, що кілька днів виконуватиму завдання з дому. Потім вийшла й купила пристрій, схожий на звичайну розетку, з прихованою камерою. Продавець оформлював покупку й усміхався.

— Для нагляду за дитиною берете?

Я змусила себе усміхнутися у відповідь.

— Щось на кшталт того.

Насправді мені здавалося, що серце стукає так голосно, що його чує весь магазин.

Удома я довго вовтузилася з камерою. Вставляла її в розетку, перевіряла зображення, налаштовувала передачу, перечитувала інструкцію. Картинка була досить чітка. Пристрій виглядав непомітно. Я вирішила: на наступному обіді поставлю його у вітальні або поруч із гостьовою кімнатою. Якщо вони роблять те, чого я боюся, я маю побачити. Не здогадатися. Не відчути. Не збирати непрямі ознаки. Побачити.

Наступні дні тягнулися, як тонка крига під ногами. Я працювала, відповідала клієнтам, готувала вечерю, вдавала, що все як раніше. Кирило був м’яким і турботливим. У четвер ми разом заїхали по продукти. Він ніс важкі пакети, питав, яку рибу я хочу, поклав у кошик мої улюблені ягоди. Я дивилася на його профіль у холодному магазинному світлі й думала: де справжня людина? Тут, поруч зі мною, що вибирає сир? Чи там, біля дивана, що знімає мене на телефон?

У п’ятницю ввечері зателефонувала Лідія Степанівна.

— Даринко, завтра приїжджайте раніше, гаразд? Я дещо смачне приготую.

— Добре, — відповіла я, намагаючись говорити рівно.

Вона завагалася.

— І ще… будуть гості. Старі знайомі Павла по справах. Двоє чоловіків. Посидимо всі разом.

Я сильніше стиснула телефон.

— Гості?

— Та нічого особливого. По роботі давно спілкуються.

Після дзвінка я довго сиділа нерухомо. У голові виникла думка, від якої стало важко дихати. А якщо ці чоловіки теж пов’язані з тим, що відбувається? Якщо в кімнаті, де я лежала непритомна, бували не тільки Кирило та його батько?

Перед поїздкою я підготувалася ретельніше, ніж будь-коли. Диктофон-ручку поклала в сумку. Камеру загорнула в паперові серветки. На телефоні ввімкнула передачу геолокації на робочий комп’ютер. Окремо написала своїй найкращій подрузі Соломії:

«Якщо ввечері я не відповім, дзвони мені без упину».

Вона відповіла майже відразу:

«Ти ж просто до свекрів їдеш. Що сталося?»

Я дивилася на екран і не могла дібрати слів. Як пояснити, що звичайний сімейний обід раптом став схожий на операцію зі збирання доказів? Як написати подрузі: здається, мене присипляють у домі чоловіка? Слова виглядали божевільними навіть у моїй голові.

Ми приїхали близько одинадцятої. У передпокої стояли дві пари чоловічого взуття, яких я раніше не бачила. З вітальні долинали низькі голоси й сміх. Лідія Степанівна зустріла нас у фартуху, що пахнув смаженою цибулею та кропом. Поцілувала мене в щоку, але очі її ковзнули повз.

Павло Миронович сидів у вітальні з двома чоловіками. Побачивши мене, він широко всміхнувся.

— Ось і наша Дарина. Проходь, не стій на порозі.

Гостей представили швидко. Одного звали Тимофій — повний, смаглявий, із важкими повіками й повільними рухами. Другий був молодший. Віктор. Коротка стрижка, тонкі губи, погляд надто прямий і оцінювальний. Він дивився на мене не як на дружину знайомого, а як на річ, якість якої перевіряють перед угодою.

Обід почався рівно опівдні. На столі стояли курячий суп, печеня, закуски, міцний напій у прозорій пляшці. Павло Миронович налив усім і поставив переді мною маленьку чарку.

— За знайомство, — сказав він. — Дарина, підтримай компанію….