Я думала лише про те, як допомогти бабусі, аж поки вона не промовила кілька слів про схованку під комодом

Рідний онук вважав її мертвою й радів, не витративши жодного слова на прощання. Бабуся не виглядала скривдженою. У її голосі звучало холодне задоволення: останній сумнів зник, а зібрані докази дістали остаточне підтвердження. Оксана зрозуміла, що Лідія Степанівна чекала не помсти заради втіхи, а моменту, після якого вже не можна буде виправдати спорідненість слабкістю.

За три години телефон Оксани заповнили дзвінки й повідомлення. Кирило повідомляв, що картки не працюють, готель вимагає оплату й погрожує виселенням. Він просив терміново переказати гроші на квитки, потім вимагав, тоді знову вдавав ласкавого чоловіка. Оксана не відповідала й з відстороненою цікавістю дивилася, як на екрані з’являється його ім’я. Бабуся лише відпивала чай і радила не квапитися.

Павло Миронович пояснив, що проблеми Кирила не обмежуються корпоративними коштами. Перевірка виявила фіктивні закупівлі пального й суднового обладнання. Через підставні компанії він вивів понад чотири мільйони. Після заяви про шахрайство слідство домоглося тимчасового блокування його рахунків. Звільнення позбавило Кирила зарплатного обслуговування, і за кордоном у нього не лишилося ні службових, ні особистих грошей.

Чотири дні Кирило, Лариса Вікторівна й Вероніка шукали, у кого позичити. Знайомі відмовляли, а випадкові туристи не довіряли роздратованій компанії без коштів. Нарешті одна добросерда подружня пара позичила їм суму на найдешевші квитки з незручною пересадкою. Зворотна дорога, яку Кирило раніше ніколи б не обрав, виявилася єдиним доступним варіантом.

Літак прилітав пізно ввечері. На той час будинок був підготовлений. Світло над ґанком і у вітальні вимкнули, щоб ті, хто повертається, вирішили, ніби всередині жалоба. Оксана сіла біля вікна й стежила за під’їздом. Лідія Степанівна влаштувалася посеред кімнати в новому шкіряному кріслі. Павло Миронович заздалегідь привіз їй строгий костюм і запросив перукаря, який уклав сиве волосся. На руці бабусі мерехтіла старовинна каблучка із сапфіром — родинна коштовність, яку вона ніколи не показувала онукові.

Павло Миронович чекав у кутку з текою документів. Двоє його помічників перебували в коридорі, а за кухонними дверима сидів капітан Олег Синицин. У його розпорядженні вже були заява про катування, залишення в небезпеці й заподіяння шкоди здоров’ю, а також копії відеозаписів. Невдовзі у дворі грюкнули автомобільні дверцята, почулися роздратовані голоси й кроки на ґанку…

Ще до появи машини Лідія Степанівна спитала, чи нервує Оксана. Та зізналася, що трохи, хоч, імовірно, менше, ніж слід було б. Бабуся відповіла, що тривожитися треба, коли не знаєш, чим усе скінчиться, а їм це відомо. Оксана впізнала ходу чоловіка раніше, ніж побачила його. Серце пришвидшилося, але бажання сховатися не виникло. Поруч були люди, які знали факти, а в адвоката лежали документи. Уперше розмова мала відбутися на умовах, які Кирило не міг змінити криком, жалістю чи брехнею…