Я думала лише про те, як допомогти бабусі, аж поки вона не промовила кілька слів про схованку під комодом
Ключ заскреготів у замку. Кирило роздратовано сперечався з матір’ю, Лариса Вікторівна огризалася, а Вероніка втомлено мовчала. Ніхто не помітив, що замикаючий механізм нещодавно замінили, а старий ключ залишили сумісним спеціально для цієї зустрічі. Двері розчахнулися, впустивши порив жовтневого вітру й запах дешевого алкоголю. Судячи з голосів і невпевнених рухів, зворотну дорогу трійця намагалася полегшити випивкою.
Кирило першим ступив у передпокій і почав нишпорити долонею по стіні. Він голосно зажадав пояснити, чому в будинку темно і куди зникла дружина. Клацнув вимикач. Нова люстра залила вітальню теплим світлом. В одну мить стали видні чиста підлога, незнайомі меблі, порожні стіни без його речей, Оксана біля вікна і Лідія Степанівна в кріслі — жива, пряма, уважно спостерігаючи за тими, хто повернувся.
Лариса Вікторівна зреагувала першою. Сумка випала в неї з рук, сама вона схопилася за груди, закричала про привида й опустилася на підлогу просто в дверному прорізі. Вероніка відступила, зачепилася підбором за поріг і ледь утрималася на ногах. Кирило застиг із роззявленим ротом, переводячи погляд із бабусі на дружину, з нового дивана на звільнені стіни, ніби не міг скласти побачене в єдину картину.
Лідія Степанівна підняла порцелянову чашку, неквапом зробила ковток і поставила її на блюдце. Тонкий дзвін пролунав у тиші, що настала, виразніше за крик. Бабуся сказала, що якби справді померла, то неодмінно повернулася б із того світу спеціально заради онука й забрала б його із собою. Але доля позбавила її такої потреби: вона лишилася живою і тепер могла сама подивитися, як Кирило відповість за все скоєне.
Перше заціпеніння минуло, і Кирило обрав звичний захист — напад. Він закричав, що це його дім, назвав те, що відбувається, божевіллям і рушив на Оксану, розраховуючи побачити опущений погляд і перелякано стиснуті плечі. Але дружина ступила назустріч. Спокійним голосом вона заборонила йому кричати в будинку, який ніколи йому не належав. Упевненість Оксани зупинила Кирила сильніше за будь-який окрик.
Із напівтемного кутка вийшов Павло Миронович. Він представився керівним партнером юридичної фірми, радником рибопромислового холдингу й особистим повіреним Лідії Степанівни Кравцової — засновниці та головної власниці компанії. Почувши прізвище бабусі та її справжнє становище в холдингу, Кирило помітно зблід. Лідія Степанівна холодно всміхнулася: нарешті онукові належало дізнатися, ким насправді була жінка, яку він вважав безпорадною…
Лариса Вікторівна підвела голову й витріщилася на свекруху. Ще кілька хвилин тому вона кричала про привида, а тепер чула, як відомий юрист називає стару засновницею та головною власницею холдингу. Строгий костюм, сапфірова каблучка, упевнена постава й шанобливість Павла Мироновича складалися у відповідь, що ставала страшнішою з кожною секундою…
