Я думала лише про те, як допомогти бабусі, аж поки вона не промовила кілька слів про схованку під комодом

У першій теці лежала заява про розірвання шлюбу. У другій — попередня угода про передачу Оксані тридцяти п’яти відсотків частки в холдингу й довіреність на участь у поточному управлінні, яку можна було оформити відразу. Основний договір адвокат збирався підготувати до нотаріального оформлення за тиждень, після завершення реєстраційних формальностей. Жінка перечитала рядки кілька разів, але зміст не змінювався: Лідія Степанівна збиралася зробити її співвласницею сімейної справи.

Оксана заперечила, що вона лише бухгалтерка й не вміє керувати таким підприємством. Бабуся відповіла, що розумінню цифр можна довіряти вже зараз, а розбиратися в людях вона навчиться. Набагато важливіше інше — в Оксани є совість, яку не можна придбати ні за які гроші. Саме таку людину Лідія Степанівна хотіла бачити поруч із компанією.

Слово «розлучення» раніше лякало Оксану. У її родині його вимовляли майже пошепки, ніби визнання ганьби. Тепер воно означало звільнення. Вона підписала заяву, потім довіреність і відчула, що змінюються не лише юридичні папери. Покірна дружина, звикла просити схвалення Кирила, залишалася в минулому. За столом сиділа Оксана Петрівна Бєлова, яка знала собі ціну.

Лідія Степанівна вперше всміхнулася їй без іронії й настороженості. Потім попросила надіслати Кирилові повідомлення. Повертати його слід було не вимогою і не погрозою, а тією новиною, яку він мріяв почути. За задумом бабусі, Оксана мала говорити перелякано й безпорадно, залишаючись в очах чоловіка тією самою довірливою жінкою.

Лідія Степанівна простягнула їй старий телефон із тріснутим кутиком екрана. Оксана написала, що бабуся вночі померла, тіло вже холодне, а екстрена служба веліла дочекатися працівників для оформлення документів. Вона просила чоловіка приїхати якнайшвидше, бо боялася залишатися в будинку сама. Пальці злегка тремтіли, але вже не від страху. Текст видався лячно правдоподібним — так справді могла б написати колишня версія її самої. Жінка перечитала повідомлення й натиснула кнопку надсилання.

Відповідь надійшла приблизно за годину. Оксана прочитала її вголос, не вірячи власним очам. Кирило не висловив ні горя, ні співчуття. Він написав лише, що нарешті все скінчилося, заборонив кликати сусідів і велів сказати службі, ніби родичі перебувають у робочому відрядженні. Тіло, за його словами, могло зачекати, а самі вони збиралися прилетіти післязавтра першим доступним рейсом. Лідія Степанівна спокійно вислухала повідомлення й попросила Оксану назавжди запам’ятати цю реакцію…

Навіть тепер Кирила хвилювали не обставини смерті, а можливість приховати свою відсутність і першим дістатися до документів. Оксана перечитала відповідь. У ній умістилися всі п’ять років шлюбу: розпорядження замість підтримки, розрахунок замість почуття й упевненість, що дружина виправить будь-яку створену ним проблему…