Я думала лише про те, як допомогти бабусі, аж поки вона не промовила кілька слів про схованку під комодом

— Не викликай лікарів, — промовила Лідія Степанівна хрипко, але цілком виразно. Оксана повільно обернулася. Стара дивилася на неї широко розплющеними сірими очима, і в цьому уважному, холодному погляді не лишилося й сліду звичної розгубленості. Жінка перепитала, чи розуміє бабуся її слова. Та ледь помітно всміхнулася й відповіла, що розуміє набагато більше, ніж усі звикли вважати.

Лідія Степанівна веліла зачинити двері, засунути клямку й щільно засмикнути штору. Оксана спробувала заперечити: після двох діб без води допомога необхідна. Однак голос старої став жорстким, владним, таким, що не допускав суперечок. Це був тон людини, яка багато років віддавала розпорядження й звикла, що їх виконують. Оксана й сама не помітила, як підкорилася. Клямка брязнула, штора закрила вікно, і на брудній підлозі лишилася лише бліда смужка світла з-під дверей.

Коли кімнату огорнув напівморок, бабуся вказала на комод. Його треба було відтягти від стіни й знайти половицю, що відрізнялася кольором від інших. Оксана вхопилася за важкі меблі й насилу зсунула їх, лишивши на підлозі світлі борозни. Під комодом справді виявилася дошка з тонкою щілиною по краю. Ключ від машини допоміг підчепити її, хоч ніготь при цьому зламався.

У неглибокій ніші лежала стара бляшана коробка з-під цукерок із майже стертим малюнком на кришці. Усередині були темні бульбашки з іноземними знаками й блістер матових чорних капсул без маркування. Оксана перелякано спитала, чи не наркотики це. Лідія Степанівна відповіла, що перед нею не отрута й не заборонений засіб, а дорога зміцнювальна настоянка за рецептом лікаря, який багато років тому лишився в неї в боргу. Вона порівняла її з дуже сильним рослинним тоніком і додала, що берегла засіб на крайній випадок.

Стара випила вміст одного флакона, скривилася від гіркоти й заплющила очі. Оксана стояла поруч, не розуміючи, чи слід усе-таки бігти по телефон, кликати на допомогу чи просто чекати. Минуло п’ятнадцять, а може, й двадцять хвилин — жінка втратила лік часу. Дихання стало глибшим, на воскові щоки повернувся слабкий рум’янець. Лідія Степанівна спершу поворушила пальцями, потім зігнула руку в лікті, повільно підвелася на подушках і, спираючись на спинку ліжка, сіла.

Вона вказала Оксані на край ліжка й попередила, що розмова попереду буде важкою. Молода жінка підкорилася, відчуваючи, ніби опинилася всередині дивного сну. Бабуся більше не нагадувала безпорадну хвору: перед нею сиділа зібрана й розважлива господиня, чиї сили поверталися з кожною хвилиною. Лідія Степанівна подивилася просто їй у вічі й сказала, що настав час дізнатися правду…

Оксана озирнулася на двері, за якими лишався знайомий дім зі звичними ролями. Там вона була покірною дружиною, а стара — тягарем. Тут ці ролі вже зруйнувалися. Жінка приготувалася почути пояснення, здатне остаточно змінити її уявлення про родину…