Я думала, що цей вечір буде звичайним, але поведінка зятя змусила мене ухвалити несподіване рішення

— Як ви смієте прикриватися її ім’ям? — закричала Мирослава Григорівна. — У вас совісті не лишилося!

— Ми не зраджуємо її, — сказала я вже голосніше, зриваючись. — Ми любимо її. Обоє. І любитимемо завжди. Але вона померла. Розумієте? Померла. А ми живі, і маємо право не вмирати слідом.

— Немає у вас такого права! — відрізала вона. — Тільки не одне з одним. Це протиприродно.

— Мамо, йди, — сказав Остап.

Він став між нами, затуляючи мене собою.

— Йди, поки ми остаточно не наговорили одне одному того, чого вже не можна буде забрати назад.

— Я твоя мати.

— Я знаю. І вдячний тобі за все. Але моє життя належить мені. Я обираю Ганну.

Мирослава Григорівна довго дивилася на нас. У її погляді було стільки ненависті, що мені стало холодно, хоча на кухні все ще пахло гарячим обідом.

— Добре, — промовила вона нарешті крізь зуби. — Обирай. Тоді вважай, що матері в тебе більше немає. А в неї — рідні. Усі дізнаються, які ви. Усі тикатимуть пальцями.

Вона різко розвернулася й вийшла, грюкнувши дверима так, що в шафі задзвеніло начиння.