Я думала, що цей вечір буде звичайним, але поведінка зятя змусила мене ухвалити несподіване рішення

— Мовчи.

Її обличчя було червоне від люті, пальці тремтіли, губи кривилися так, наче вона побачила перед собою не людей, а бруд.

— Я думала, ти нарешті взявся за розум. Роботу знайшов, пити перестав. А ти, виявляється, ось чим зайнятий. — Вона тицьнула пальцем у мій бік. — З нею.

— Мирославо Григорівно, вислухайте… — почала я.

— Не смійте зі мною говорити! — вигукнула вона. — Як вам не соромно? Жінка у віці затягла молодого чоловіка в ліжко. Власного зятя. Чоловіка власної доньки!

— Мамо, припини, — різко сказав Остап і ступив уперед. — Не розмовляй із нею так.

— А як мені розмовляти? — Вона майже задихалася від злості. — Ти з глузду з’їхав? Їй за п’ятдесят, тобі тридцять! За кілька років ти біля неї доглядальником станеш! Це не любов, Остапе, це хвороба!

— Я кохаю її, — сказав він.

Тихо, але так твердо, що в мене всередині все завмерло. Він уперше вимовив це вголос при комусь. І я повірила кожному слову.

Мирослава Григорівна дивилася на сина так, ніби не впізнавала його.

— Кохаєш? — перепитала вона з гірким смішком. — Та ти сам себе чуєш? Це гидота. Це затьмарення. Що б Мар’яна сказала, побачивши вас разом?

Я відчула, як у мені підіймається біль, змішаний із гнівом. Голос спершу здригнувся, але я все одно заговорила:

— Мар’яна хотіла б, щоб ми були живі. Щоб не нищили себе. Моя донька була доброю. Вона не бажала б нам страждань…