Я думала, що цей вечір буде звичайним, але поведінка зятя змусила мене ухвалити несподіване рішення

Якось він прийшов удень. Я в саду вкривала троянди: осінь уже підбиралася до будинку сирістю і ранніми сутінками. Почула рипіння хвіртки, обернулася. Остап стояв біля доріжки з великим пакетом у руці.

— Інструменти приніс, — сказав він. — Помітив, що у вас ґанок хитається. Можна гляну?

Я хотіла сказати, що впораюся сама. Така звичка в самотніх жінок — одразу відмовлятися від допомоги. Але подивилася на нього й лише усміхнулася.

— Буду тобі вдячна.

Він вовтузився майже до вечора. Підтягнув дошки на ґанку, потім побачив, що водостічна труба відійшла від стіни, і взявся за неї. Після цього заходився коло паркану. Я носила йому чай, пиріжки, дивилася, як упевнено працюють його руки, як він зосереджено хмуриться, коли щось не виходить із першого разу. У цій роботі він оживав. Йому потрібно було відчувати, що він корисний, що на нього чекають, що від нього ще може бути користь.

Коли стемніло і він зібрав інструменти, я вийшла провести його.

— Дякую, Остапе. Ти сьогодні дуже мені допоміг.

Він усміхнувся — по-справжньому, тепло, як колись. Я давно не бачила в нього такої усмішки.

— Це я вам маю дякувати, — відповів він. — Ви одна не зачинили переді мною двері. Усі кудись поділися, щойно я почав пити. Друзі, родичі… нікому не потрібна людина, яка не дає собі ради. А ви все одно мене впускаєте.

У мене защипало в очах.

— Ти не чужий мені. Ти частина моєї родини. І завжди нею залишишся.

Остап ступив ближче й обійняв мене. Не ніяково, не на мить, а міцно, по-справжньому. Я теж обійняла його, і ми якийсь час стояли під тьмяним світлом ліхтаря, двоє осиротілих людей, яким більше не було за що триматися, крім одне одного. Коли він відпустив мене, я помітила в його погляді щось нове. Може, мені лише здалося. Але серце вдарило так сильно, що я злякалася власного тіла.

Минуло ще два місяці. Зима прийшла рано, сніг ліг уже на початку листопада. Остап став бувати майже щодня. Допомагав по дому, приносив продукти, лагодив дрібниці, а іноді просто сидів поруч, і цього вистачало…